У нелегкі для України часи у складі радянського союзу, під час переслідувань і гоніння Українська Греко-Католицька Церква Закарпаття мала свого духовного наставника, який мав добру римську духовно-інтелектуальну школу, знав особливості підрадянського життя, знав російську і водночас залишався політично нейтральним. Його не можливо було не любити і важко було знайти людину, яка сказала б про нього щось погане. Він був не заплямованим і щиро дбав про свою паству, за що й заплатив своїм життям у ранньому віці. Це блаженний єпископ-мученик Теодор Ромжа.

Народився Теодор 14 квітня 1911 року в сім’ї службовця у с. Великий Бичків Рахівського району. Навчався спочатку в рідному селі, а потім у Хустській гімназії і вже там ви проявляв себе як справжній християнин і бачив себе священиком-місіонером, який навертатиме людей до християнської віри. Тож одразу по закінченні гімназії вступив до Ужгородської духовної семінарії. Пізніше з волі настоятелів у 1930 році вирушив на навчання до Папського Григоріанського університету в Римі. Там навчався чотири роки, але під впливом росіян-католиків, з якими дуже зблизився у Римі, переходить до Колегії Руссикум, де готували католицьких священиків у візантійському обряді як місіонерів для навернення радянської атеїстичної Росії до християнства. Це були справжні християнські «камікадзе», які були готові до найвищої самопожертви. Адже навіть зараз агітувати православну Москву за єдність із Римським престолом іноді здається утопією, а в час комуністичного режиму – самовбивством. Але ці люди мали моральну стійкість і готові були навіть до смерті заради Христа. Чимало з них і стали мучениками в атеїстичній Росії.

Навчання Теодора Ромжі у Руссикумі викристалізувало в ньому чітку життєву позицію – жертва заради віри. Інакше для католицького місіонера в радянський час і бути не могло. Однак після завершення навчання про місіонерську діяльність довелося на якийсь час забути. У 1936 р. він отримав священичі свячення з рук російського католицького єпископа східного обряду Олександра Євреїнова і поїхав душпастирем до сіл Березово та Нижній Бистрий Хустського району. Але там він все ж вирізняється з-поміж інших греко-католицьких священиків, ламає сам стереотип уніатського священика. «Під впливом Руссикуму відпустив довгу чорну бороду, що на Закарпатті асоціювалася завжди з православ’ям. Був вірним і дуже бережливим до православних літургійних приписів, які досконало вивчив у колегії. Окрім того, залишався сучасною людиною – до вірних їздив велосипедом. Полюбляв риболовити, лижний відпочинок, радіо» (1). Він також мав добре почуття гумору.

Його життєвий принцип звучав так:«Самовідречення як засіб, спрямований на духовність». «Шукайте спочатку Царство Боже» – казав він (2).

Після розпаду Чехословаччини, Закарпаття окуповує Угорщина. У цій новій ситуації влітку 1939 р. єпископ Олександр Стойка йменує 28-річного Теодора Ромжу професором Ужгородської духовної семінарії. Теодор Ромжа став духівником семінарії та викладав там філософію, теодіцею (наука про Бога), логіку, онтологію, психологію. Пояснював цікаво і був вимогливим.Передовсім готував семінаристів до боротьби з атеїзмом.Був справедливий щодо «національності». Для нього кожний богослов був майбутнім апостолом і духовним отцем. Він хотів виховати священиків, підготованих інтелектуально і духовно незалежних від їхньої національності, і викоренити дискримінацію на національному ґрунті.

Після повернення на Закарпаття Ромжа час від часу листувався з ректором Руссикуму. У тих листах він писав, що багато священиків не проводило катехизації в школі, бо не одержували за це оплати. Просив ректора надіслати йому правила Руссикуму, щоб дещо їх видозмінити. Так він запровадив літню практику для семінаристів та акцентував увагу на тому, що семінарист має служити на будь-якій парохії, яку отримає, а не вести боротьбу за те, щоб отримати багату парохію. «Пора би, врешті, покінчити зі старою, дряхлою традицією, яка, по-моєму, базується на принципі матеріальної зацікавленості, – пише він ректору Руссикуму. – Мені здавалося дуже дивним, коли доброю називали парафію, де священик має високі прибутки, а поганою – де невисокі. Це означає, що критерієм «доброго» чи «поганого» приходу є не любов до Бога і досконале життя вірних, а щось матеріальне» (1).

З приходом до семінарії життя Теодора Ромжі дещо пожвавішало, але він і далі мріяв про місійну діяльність. І його бажання таки здійснилося, навіть не довелось нікуди їхати. Адже з приходом радянської влади на Закарпаття він став єпископом за безбожного комуністичного режиму. «Місіонер, який готувався працювати в далеких чужинах, був потрібний власному народові»(1).

Після раптової смерті єпископа Олександра Стойки у 1943 році, довголітнього ординарія Мукачівської єпархії, Святіший Отець призначив Теодора Ромжу на вакантний єпископський престіл. На той час це був молодий маловідомий у священичих колах отець. Але його особисті якості говорили самі за себе: хист справлятися із тягарем завдань, вміння пристосовуватися до нових обставин (що не означало, проте, схильності до опортунізму), здатність терпляче й витривало переносити труднощі, а передусім – цілковита й безумовна відданість Христовій Єдиній, Святій Католицькій і Апостольській Церкві, за яку Теодор готовий був віддати життя. Ромжа мав добру ватиканську підготовку, був політично нейтральним і практично невідомим, тобто за ним не було жодного негативу, який могла би виставити як компромат нова влада. А крім того, він навчався в Руссикумі, а отже, був готовий до місіонерської діяльності в Росії, саме це і стало причиною призначення його на цю відповідальну посаду.

24 вересня 1944 року відбулася його хіротонія, а Перша публічна архиєрейська служба – 27 вересня 1944 року в ужгородському Катедральному соборі на свято Воздвиження Чесного Хреста.

Це був складний час війни, прихід Червоної Армії. Однак зважаючи на загальновідому релігійність населення Закарпаття й великий авторитет, який мала Католицька Церква, Червона армія на початках утримувалася від насильства щодо Церкви. До того ж пастир греко-католиків – Теодор Ромжа –  демонстрував лояльність до влади, адже завжди відзначався аполітичністю. Для нього віра в Бога ніколи не була сумісною з політичними інтригами. Такий підхід став доктриною Мукачівської греко-католицької єпархії, котра вибрала політику невтручання в історичні процеси, що відбувалися на її очах. З іншого боку, це призвело і до того, що владика відмовився підписувати Маніфест про возз’єднання Закарпаття з Україною і заявив, що це політичне рішення, а він політикою не займається. Наслідки такого вчинку не забарилися. Священиків Греко-католицької церкви починають арештовувати, а храми передавати православним громадам. Єпископ домагається від влади звільнення арештованих (серед них був 76-літній о. Петро Дем’янович, якого згодом розстріляли у ліжку і навіть не видали тіла), протестує проти насильства. Внаслідок активного опору греко-католиків тиск православних припинився.

Теодор Ромжа був дуже мудрим керівником, він бачив, що зробили із Греко-Католицькою Церквою у Галичині, насильно «приєднавши» її у 1946 році Псевдособором до православ’я, тож, щоб унеможливити такий варіант на Закарпатті, він скеровує морально слабших священиків за кордон або взагалі звільняє від душпастирських обов’язків. Інших попереджає або присоромлює. Прикладом свого життя і власним словом зміцнює віру своїх вірних. Він здійснював пастирські візити у кожне село, а люди через переслідування ще більше гуртувалися. Завдяки діяльності Теодора не вдалося знайти такого єпископа чи священика, що агітував би за перехід у православ’я.

Владику намагалися переконати зректися своєї віри, але після кількох невдалих спроб зрозуміли, що це неможливо. Тож головний ліквідатор унійної Церкви – Сталін – вирішив зробити свою чорну справу за принципом «Ліквідуєш пастиря, розбіжиться усе стадо». Щоб знищити греко-католицького єпископа Закарпаття, комуністи вдалися до послуг відомого сталінського ката Павла Судоплатова. Під керівництвом цього нелюда коїлися вбивства видатних українців: Євгена Коновальця (вбив особисто), Шумського, Шухевича та багатьох інших. Саме завдяки його записам у щоденнику лише у 1998 році світ зміг дізнатися правду про загибель мученика Теодора Ромжі.

Владика був на освяченні храму 26 жовтня 1947 року у селі Лавки і наступного дня виїхав звідти разом із двома священиками та двома семінаристами. Неподалік села, вантажний «Студебекер», який віддавна підозріло слідував за ними, на пустинній дорозі врізався в кінну бричку і підім’яв під себе всіх подорожніх. Але коли «пасажири» вантажівки побачили, що ніхто в аварії не загинув, вискочили на вулицю і почали жорстоко бити усіх залізними палицями. Однак їм не вдалося здійснити свій задум, бо саме в той момент над’їхало поштове авто. НКВДисти сіли в свою машину і зникли. А водії забрали владику та його супровідників до лікарні.

«Судоплатов зізнається, що напад на Ромжу був підготовлений погано. Внаслідок організованої автомобільної аварії єпископ був лише поранений. Тоді до Ужгорода прибули міністр держбезпеки УРСР Савченко та начальник токсикологічної лабораторії Майрановський із наказом ліквідувати Ромжу» (1).

Щоб провести операцію до лікарні влаштували нову медсестру, яка ввела владиці отруту кураре, від якого він помер миттєво. Сталося це 1 листопада, якраз, коли черниці-василіянки, що цілодобово чергували біля владики, відійшли для нічного обходу на кілька хвилин. Тіло владики везли до Ужгорода пізно вночі, щоб не викликати зайвої уваги. Але це не завадило людям виходити на вулицю і зустрічати похоронну процесію. Так, на 36 році життя, пробувши лише три роки главою Мукачівської греко-католицької єпархії владика відійшов у вічність, але не у забуття.

Під час пастирського візиту Святішого Отця Івана Павла II в Україну у 2001 році беатифіковано українських новомучеників, серед них і блаженного мученика Теодора Ромжу. Пам’ять священномученика єп. Теодора Ромжі вшановуємо 19 жовтня (за григоріянським стилем 1 листопада).

Анна Грапенюк

 

1. http://zakarpattya.net.ua/

2. О. Ласло Пушкаш  «кир Теодор Ромжа: життя і смерть єпископа»

3. http://catholicnews.org.ua/

Фото: Ті самі джерела

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Домашня Церква

Наталія Ліхновська
Дух свідчитиме… Як відомо, в грецькій мові поняття «мученик» передається словом «свідок», таким чин... Безперечно, власні зусилля для самоконтролю важл...
Ніна Поліщук
Цінувати. Навчитися цінувати все, що маю. Зберігати внутрішню чистоту і вмиротвореність. Бути в рівн...
Наталія Ліхновська
«Разом із Пеггі Блу ми довго читали «Медичний словник». Це її улюблена книжка. Вона захоплюється хворобами і запитує себе, які...
Наталія Ліхновська
«…Архетип незрячого вказує на втрату самоусвідомлення, западання в сон, відчуття небуття, перетворення в ніщо. Існувати – значить бути видимим.»Джон Галл...
Мартa Гладкa
З кожним роком у Львові збільшується кількість сакральних споруд. Сучасні архітектори послуговуються...
Марія Гаврилишин
Ден пішов добровольцем до Національної гвардії у перших рядах.  Новини про нього ми дізнаємось від його молодшої сестри, яка періодично...
Олена Гриньків
Не так давно «Духовність» проводила інтернет-опитування щодо формату викладання християнської етики в школах. Тема актуальна і цікава, тож в мене...
Ліда Батіг
Англійський письменник Вільям Коллінз колись сказав: "У житті кожної людини, напевно, знайдуться хви...
Марія Голяш
В наш час дуже часто звучить питання із знаками оклику – в чому моє покликання, як знайти його, ві...
Сніжана Зелінська
   Очень тяжело говорить о мире во время войны. Еще тяжелее говорить о нем в памятные дни, которые м...
Наталія Ліхновська
«Маловіре! Чого ти засумнівався?», - звернувся Ісус до Петра, коли той, злякавшись сильного вітру, почав потопати. Такий брак певності може...