«І Бога призивай, і руки прикладай!» 

Інститут екуменічних студій працює як інституція завдяки вірі та неймовірним зусиллям багатьох людей. «Екуменізм життя, вкорінений у дружбу» – гасло щоденної праці цього інституту. Тому за ці роки вдалось провести десятки наукових конференцій та семінарів, сім екуменічних соціальних тижнів, три всеукраїнські конкурси для журналістів «Репортери надії в Україні», створити Магістерську програму екуменічних наук, Дистанційну магістерську програму екуменічних наук як для україномовних студентів, так і для англомовних, франкомовних, запровадити Річну сертифікатну програму «Медико-психологічний та соціальний супровід осіб з особливими потребами»,

реалізувати проект «Обсерваторія успішних ініціатив» та створити у партнерстві з Центром європейських гуманітарних досліджень НаУКМА Українське християнське академічне товариство (УХАТ). Не менш цікавим став втілений проект літургійного онлайн-календаря та інтернет-видання «Духовність». А духовно відновлюватися допомагали щорічні екуменічні реколекції… Про життя Інституту зсередини розповідає президент Інституту екуменічних студій о. д.-р. Іван Дацько та його директор-засновник Антуан Аржаковський.

Розкажіть про момент, коли виникла візія створення цієї інституції в Україні?

О. д-р Іван Дацько: Я – українець з діаспори. І екуменічне питання від часів Другого Ватиканського Собору є надзвичайно пріоритетним не лише серед іноземців, але й самих українців, католиків чи православних. Питання екуменічного співжиття завжди нас турбувало. Повернувшись в Україну, Блаженніший Мирослав Іван Любачівський 1991 року на Синоді з єпископами визначив два пріоритети нашої Церкви – питання єдності Церков і постійна формація духовенства, чернецтва, мирянства, духовна обнова, інфраструктура. Ви знаєте, я був дуже активний під час відродження Українського католицького університету і зазначав о. Михайлу Димиду та тоді ще пану Борисові Ґудзяку, що треба конечно це зробити. На той час не міг очолити Інститут, бо мав обов’язки генерального вікарія, а потім відповідав за зовнішні зв’язки. Однак особиста ситуація змінилась з приходом Патріарха Любомира Ґузара і тоді я повернувся в УКУ. Ми з Владикою Борисом спільно говорили, що для мене очолити інститут буде природною позицією. Але я знав, що мене будуть шарпати зі всіх боків, як і до сьогодні (сміється). Постало питання – хто був би директором? Ми ще тоді не були знайомі з Антуаном Аржаковським. Були різні пропозиції щодо кандидатур на директора інституту, втім невдовзі мені отець Борис Ґудзяк представив п. Антуана. Ми зблизилися, вели дуже цікаві розмови, взялися за це діло! Я думаю, що Бог поблагословив нас неабиякими успіхами. Я думаю, що ми, навіть, по-людськи говорячи, стали доволі успішними. Але це не є найважливіше. У нас були дуже чіткі ідеї. Професор Аржаковський православний, а я греко-католик, і ми не мали проблем у порозумінні одне з одним. Все це спільно народжувалось з розмов, дружби і спілкування. Очевидно багато допомогло і те, що ми з п. Аржаковським знаємо впливових людей, фонди, водночас з чіткою місією рухались вперед. Бо як маєш авто – треба мати і бензин. Антуан є відомим богословом, колишнім дипломатом, його шанують і люблять в православному середовищі. Нас знають не лише у Києві, у Харкові і в інших містах. Ми успішно представилися у Велеграді. До прикладу, я став членом міжнародної Екуменічної комісії з Богословського діалогу Православної і Католицької Церков, і це також збільшило наш авторитет.

Як сталось, що Ви, православний з Франції, очолили ІЕС в Українському католицькому університеті?

Антуан Аржаковський: Створення Інституту екуменічних студій стало доволі провіденційною точкою сходження різних шляхів… Отець Борис Ґудзяк як ректор Українського католицького університету за згоди Сенату УКУ, висловив бажання створити у 2004 році екуменічний інститут у Львові, оскільки після стількох років, прожитих у Сполучених Штатах та в Італії, він знав, що християнський світ на Заході значною мірою зблизився, тоді як у Східній Європі екуменічний рух був мало відомим. Отець Іван Дацько, який багато років провів поруч з Блаженнішим Йосифом Сліпим та Блаженнішим Мирославом Іваном Любачівським, також був переконаний, що питання єдності християн є центральним для ідентичності Української Греко-Католицької Церкви.

Що стосується мене, то був переконаний у трьох речах. З одного боку, як православний християнин, одружений з римо-католичкою з 1992 року, я щодня досвідчував, що те, що єднає християн, є значно важливішим, аніж те, що їх розділяє. З іншого боку, я був переконаний, що Україна є центральним місцем для майбутнього екуменічного руху у світі. Мій приятель отець Михайло Димид дуже вразив мене своїм розумінням Флорентійського собору та особливої ролі Київської Церкви аж до XVII ст. Нарешті, Україна переживала важливий історичний момент примирення Сходу та Заходу і я відчував, що екуменічний досвід Паризької школи, вихідцем з якої я є до певної міри (школа Миколи Бердяєва, Сергія Булгакова та Георгія Федотова) може багато чого засвідчити українцям, чи українськомовним, чи російськомовним, католикам, протестантам, а чи православним. Я ще досі захоплююся довірою, яку мені виявили отець Борис Ґудзяк та отець Іван Дацько, бо від початку я сказав їм, що для того, щоб цей інститут міг приносити плоди, він повинен бути автономним в Українському католицькому університеті. Вони погодилися, бо, як і я, були переконані, що справжній екуменізм ґрунтується на дружбі, а не на логіці інституційної влади.

–   Чим для Вас є Інститут екуменічних студій? Чи виконав він свою місію – бути лабораторією екуменізму в Україні?

Антуан Аржаковський: Я горджуся Інститутом екуменічних студій. За десять років ми реалізували низку важливих проектів у перспективі єдності християн. Позаяк нас визнають та цінують у світі, від Всесвітньої ради Церков у Женеві до Святого Престолу у Римі, або ж Монастиря «Нью-Скіт» у Сполучених Штатах Америки. Звичайно ж, найважливішими для мене є дружні стосунки, налагоджені та поглиблені впродовж років, насамперед, між членами Інституту та тими, хто підтримав нас (передовсім маю на увазі жертводавців, які сьогодні є членами нашої Адміністративної Ради); в межах УХАТ, Українського християнського академічного товариства, яке я створив разом з Костянтином Сіговим, продовжуючи роботу Студійної групи Київської Церкви; а також з міжнародними мережами (як, до прикладу, Societas Oecumenica, де я познайомився з такими чудовими людьми, як Пітер де Мей чи Дагмар Хеллер).

Ми зуміли створити модель екуменізму, який не зводить екуменічний стиль життя до сухого знання про те, що єднає чи розділяє християн. Екуменічна наука є значно глибшою та значно ширшою. Вона є відкритою на духовне життя, але також і на життя суспільства. Саме тому наша Магістерська програма екуменічних наук (перша у колишньому СРСР!) пропонує міждисциплінарне вивчення богослов’я різних християнських конфесій, а також екуменічні духовні реколекції, подорожі по Україні та закордон (до прикладу, у Ля Салєт у Франції тощо).

Нашим студентам ми пропонуємо професійну спеціалізацію з журналістики, християнської етики та медико-психологічного та соціального супроводу осіб з особливими потребами. Достатньо лише прочитати «Духовність», нашу веб-газету, що виходить українською та російською мовами у співпраці з газетою «Високий замок», щоб доторкнутися до того, чим є примирене християнське життя. Екуменічні соціальні тижні, які ми започаткували за підтримки соціальних тижнів Франції, також показали, що екуменічна залученість є невіддільною від відповідальності християн у суспільному житті України та Європи. Ми випередили Революцію гідності 2013–2014 років, коли у 2011 році наш соціальний тиждень зорганізували довкола поняття духовної демократії разом з Арсенієм Яценюком та багатьма іншими залученими християнами. Політику вже не вважають чимось священним, або, навпаки, мерзенним для християнина. Я також горджуся, що книга «Революція Духу», яку ми видали у 2005 році, послугувала прикладом для книги, яка нещодавно була опублікована у Києві, є присвяченою Революції гідності і також має назву «Революція Духу»!

Безперечно, все це було б значно важче реалізувати поза Львовом. Це місто, яке з ініціативи Андрія Садового створило Раду християнських Церков, є містом, яке має давні традиції відкритості та діалогу. Це також місто культури з такими успішними інтелектуалами, як Мирослав Маринович, Тарас Возняк чи Андрій Юраш. Особисто для мене найбільшою радістю була підтримка з боку усіх християнських віровизнань в Україні нашого проекту щодо єдиної дати Пасхи, який ми опублікували у квітні 2009 р. Під час семінару про єдину дату Пасхи Владика Августин, єпископ Української Православної Церкви (Московського патріархату), особисто прийшов, щоб сказати нам все те добре, що він думає про наш Заклик та наш Інститут. І я дуже зворушений, що його наступник Владика Філарет регулярно приходить на наші заходи, щоб підтримати наші зусилля.

Який проект в ІЕС є для Вас найближчим по духу?

О. д-р. Іван Дацько: Ми здійснили низку дуже цікавих задумів та проектів, як перші наукові конференції «Дружба – як екуменічна цінність» чи «Радикальне православ’я». Я тепер дуже тішусь, що вийшли друком «Спомини» Патріарха Йосифа Сліпого. Вони для мене мають особливе значення, бо я був його секретарем і канцлером. Також ми нещодавно видали книги Кирила Королевського «Митрополит Андрей Шептицький» і «Уніатизм», виготовили працю Вільгельма де Фріса «Православ’я і Католицизм» (незабаром з’явиться 2 частина). Все це класика, якої ще не знає український богословський світ. Виданням таких книг ми змінюємо світогляд людей.

Думаю, що нині у Львові Екуменічний соціальний тиждень став брендом, і якби відмовили проводити хоча б одного року, то була б велика прогалина у житті Львова та України загалом. Не можу бувати на всіх імпрезах тижня, але стараюсь бути присутнім. Знаєте, я мало знаю про Дистанційну магістерську програму екуменічних наук, хоч послуговуюсь Інтернетом, але не є аж настільки онлайн-чоловіком. Проте впевнений, що нинішньому суспільству це дуже потрібно. Та все ж наукові конференції мені є ближчими, бо я вже старший чоловік (сміється). Однак відчуваю певні закиди сумління, що замало викладав. Насправді люблю викладати, у мене є дар мови, знання, досвід, проте я замало є на місці. Дуже важливо передавати свої знання і досвід молодшому поколінню. Мені особисто це приносить дуже велике почуття сатисфакції.

–  Яким Ви бачите Інститут екуменічних студій у майбутньому?

Антуан Аржаковський: Я маю три мрії щодо майбутнього Інституту на найближчий час. Безперечно передовсім я бажаю миру в Україні. Але водночас розумію, що християни і, зокрема, ті, які спеціалізуються в екуменізмі, повинні особливо засадничо вплинути на те, щоб якнайшвидше примирити росіянам та українців. А тому дуже хочу, щоб екуменічну науку визнало Міністерство освіти України, і нашу Магістерську програму екуменічних наук (яка має також інтернет-версію дистанційного навчання англійською, українською та французькою мовами, сьогодні потрібно терміново створити російськомовну версію!) визнала Українська держава. Це буде найбільша руйнівна зброя проти деструктивного режиму Кремля, який маніпулює релігіями, щоб спровокувати насилля. Крім того, якщо українці не мобілізуються задля цього визнання, екуменічна наука може відійти на другий план, і тоді верх візьме конфесійне богослов’я, або «релігійні студії». На мою думку, це було б драматичним поверненням назад. Однак, на початку цього глобалізованого ХХІ ст. доцільний засіб, який зберігає ідентичність Церков і водночас надає належне місце пошукам сучасності, дає саме екуменічна наука. Я глибоко переконаний у цьому. Новий університет буде екуменічним університетом, або його не буде.

Я мрію також, щоб наше Українське християнське академічне товариство дало народження спільній комісії діалогу між Католицькою та Православною Церквами в Україні. Це важливо, бо екуменізм основується не лише на спільній молитві та волі. Екуменізм, як я казав, – це «мистецтво жити», яке намагається утримати разом пастирський талант апостола Петра, бачення таких богословів, як апостол Іван, та стійка позиція обурених на користь свободи та справедливості, яку мав апостол Яків. Духовенство та миряни повинні, отже, працювати разом в екуменічний спосіб, оскільки, з багатьох поглядів, католики, протестанти та православні продовжують, кожен у свій спосіб, дари регулювання, опору та уяви, довірені Христом Його Церкві на горі Тавор. Я впевнений, що УХАТ є добрими рамками для таких спільних комісій. Я дуже тішуся, що Владика Святослав (Шевчук) та патріарх Філарет (Денисенко) дали своє благословення цьому задуму.

Нарешті, я хотів би, щоб наші студенти – які, треба сказати, є героями, бо розпочинають духовні студії у світі, який їх зовсім не визнає – могли зростати у мудрості та розумінні, як це було у випадку Стефана при апостолах. Я хотів би, щоб вони усвідомили, що справжні християни завжди отримуватимуть каміння від тих, які заздрять їхній близькості з живим Богом. Але особливо я хотів би, щоб вони не хвилювалися: їхня винагорода є великою. Святий Стефан побачив, як перед ним відкрилося небо, і всі таємниці вічного життя явилися йому!

О. д-р Іван Дацько:

Продовжуємо працювати, як і до того. Слово популяризувати трохи не є правильним, а радше здійснювати це бажання у нашому суспільстві дійти до єдності. Нічого нового вам не говорю, але ми живемо у дуже нетерплячому суспільстві. Ми ще є доволі позаду від інших народів. Я бажаю Україні миру. Нас так багато єднає, а ми наче якісь майстри, щоб шукати клина незгоди. Великі діла здобуваються не героїчними вчинками, а миролюбивою щоденною працею – писання, дослідження, виклади. Я хочу побажати нашому Інституту, що ми ніколи не мали проблем з фінансуванням, як це сталось з іншими інститутами. Я не кажу це з почуттям гордості, але це надзвичайно важливо. Нам потрібно добре підготовити професійних, справді глибоких богословів, або людей, що працюють на соціальній, харитативній і гуманітарній нивах, щоб показати, що цих догматичних відмінностей між католиками та православними є обмаль. Виховати суспільство, що вміють співжити одне з одним. Як казав святий Павло: «Несіть тягарі одне одного» – в такий спосіб сповнити закон Христовий. Оце є нашим завданням. Я бажаю добробуту духовного і матеріального, щоб ми зберегли стан миру і щоб люди почувалися спокійними соціально, економічно і професійно. Ми творимо атмосферу радості. Тішимося, що ми маємо родини, дітей, що ми щось добре робимо для суспільства.

Тепер ми живемо в стані війни. І ми усі гуртом своїм прикладом повинні показати, як починати новий розділ відбудови рідної хати на елементах і засадах, що нас єднають.

Продовження теми у наступному номері

Довідувалась Олеся Барчук

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Домашня Церква

dalibor
Дух свідчитиме… Як відомо, в грецькій мові поняття «мученик» передається словом «свідок», таким чин... Безперечно, власні зусилля для самоконтролю важл...
Цінувати. Навчитися цінувати все, що маю. Зберігати внутрішню чистоту і вмиротвореність. Бути в рівн...
dalibor
«Разом із Пеггі Блу ми довго читали «Медичний словник». Це її улюблена книжка. Вона захоплюється хворобами і запитує себе, які...
dalibor
«…Архетип незрячого вказує на втрату самоусвідомлення, западання в сон, відчуття небуття, перетворення в ніщо. Існувати – значить бути видимим.»Джон Галл...
З кожним роком у Львові збільшується кількість сакральних споруд. Сучасні архітектори послуговуються...
Ден пішов добровольцем до Національної гвардії у перших рядах.  Новини про нього ми дізнаємось від його молодшої сестри, яка періодично...
Не так давно «Духовність» проводила інтернет-опитування щодо формату викладання християнської етики в школах. Тема актуальна і цікава, тож в мене...
Англійський письменник Вільям Коллінз колись сказав: "У житті кожної людини, напевно, знайдуться хви...
В наш час дуже часто звучить питання із знаками оклику – в чому моє покликання, як знайти його, ві...
   Очень тяжело говорить о мире во время войны. Еще тяжелее говорить о нем в памятные дни, которые м...
dalibor
«Маловіре! Чого ти засумнівався?», - звернувся Ісус до Петра, коли той, злякавшись сильного вітру, почав потопати. Такий брак певності може...