У попередньому номері опубліковано інтерв’ю з минулим керівником річної сертифікатної програми «Медико-психологічний і соціальний супровід людей з особливими потребами» пані Оксаною Винярською. 

У цьому номері пропонуємо інтерв’ю із теперішнім педагогічним керівником програми Юлією Бойко.

– Як випускниця програми скажіть, будь ласка, своє враження від навчання. Як потрапили, чого навчилися?

– Коли я прийшла навчатись на програму «Медико-психологічний та соціальний супровід людей з особливими потребами», моїй доньці був рік і кілька місяців.

Тоді ми відвідували відділення «Раннє втручання» в Навчально-реабілітаційному центрі «Джерелі», і пані Оксана Винярська, яка працювала там у супроводі сімей, запропонувала стати студенткою програми. Спочатку я сумнівалась: чи треба? Але вирішила спробувати. Думала, що це все заради моєї доньки, яка має синдром Дауна, для того, щоб допомогти їй. Але з часом зрозуміла, що це багато для мене і про мене, для того, щоб зрозуміти – хто я, яким було моє дитинство, як це могло вплинути на те, ким я є сьогодні. Безперечно, навчання дало мені багато і як мамі. Здобуті знання я намагаюсь використовувати постійно у своїй сім’ї. Тому що програма МПСС – це про життя і людину, про те, до чого кожен з нас дотичний.

І, звичайно, це дало мені багато знань у сфері супроводу людей з особливими потребами. Найважливіше це правильне розуміння супроводу. Супроводу як стосунку, в якому немає гіперопіки, немає того, хто повчає, в якому важлива гідність і цінність кожного.

А скільки часу пройшло, відколи ви закінчили програму МПСС і стали її керівником?

– Було трохи сумно, коли навчання завершилось. Часто думала: цікаво, якою буде наступна група, яким буде навчання. Тому що кожен наступний випуск точно не подібний до попереднього. Ти не можеш сказати, що я провчилася, а на наступний рік буде те саме. Тому що навчання інтерактивне, і багато залежить від того, хто є в групі, бо кожен привносить щось своє, власний досвід.

Тому через декілька років я з радістю прийняла пропозицію викладати на програмі. Разом з Людмилою Анич ми підготували тему про доброзичливість – доброзичливість до себе, доброзичливість до інших, доброзичливість у команді. А ще через три роки Оксана Винярська звернулася до мене з іншою, досить неочікуваною для мене пропозицією стати педагогічним керівником програми. Це був восьмий рік програми.

Вагання були?

– Трохи були, бо це щось нове для мене. Але недовго, тому що я дуже люблю нашу програму, і мені було цікаво спробувати. Крім того, я знала, що зможу розраховувати на підтримку Оксани Винярської. Вона і надалі багато присутня в програмі. Оксана є моїм супервізором. І якщо у мене виникають будь-які питання, я звертаюсь до неї. Вона також викладає певні теми і проводить аналіз практики.

– Чи було у Вас так, що уявляли Ви одне, але було інакше, маю на увазі, що бачення програми з погляду студента та керівника відрізняються?

– Одне з моїх завдань як педагогічного керівника – це бути присутньою на всіх заняттях зі студентами. Отож після тривалої перерви ніби знову отримала можливість навчатись. Програма за цей час, звичайно, змінилась. Мені подобається, що вона «жива». Рухається в ногу з часом. І за рахунок додаткових годин можемо додавати необхідні теми. Якщо та чи та тема актуальна в Україні і є запит від студентів, можу запропонувати додати її до програми. Ми з Іриною Роговською та нашою супервізоркою з Франції Джейн Лянглє обговорюємо це. Шукаємо викладача, який би міг добре розкрити цю тему. І вперед… До прикладу, почала впроваджуватись інклюзивна освіта, ми додали тему про інклюзивну освіту, поведінкову терапію. Оскільки розпочалася війна в Україні, з’явилась тема «Посттравматичний стресовий розлад». Точно, 10 років тому, коли створювалась програма, ніхто навіть і подумати не міг, що виникне потреба порушувати це питання. Але є сьогоднішні реалії…

Моє завдання також – бути своєрідним «зв’язківцем» між викладачами, щоб зберігалась плинність і логічність у темах.

Були і певні труднощі для мене, особливо в перший рік моєї праці. Я сиділа в колі (а навчання у нас відбуваються в колі) і відчувала себе студенткою. Мені хотілося багато висловлюватися. Але так не має бути. Важко було себе стримувати.

Розкажіть, будь ласка, про самих студентів. Кого б Ви хотіли згадати. Яка зараз студентська аудиторія?

– Спочатку це були здебільшого асистенти з Ляршу, працівники з НРЦ «Джерело», одна мама. З кожним роком студентська аудиторія розширювалась. У групі завжди є певний відсоток батьків дітей з інвалідністю, а також фахівці – психологи, вчителі і вихователі із загальноосвітніх навчальних закладів, асистенти вчителів/вихователів, медики, військові, працівники соціальної сфери. Хтось уже працює з людьми з інвалідністю, хтось планує працювати, а хтось прийшов для себе, для власного саморозвитку. Саме такий склад групи є дуже добрим, на наш погляд. Це гарна нагода для фахівців і батьків почути і зрозуміти один одного.

Щодо того, щоб згадати когось із студентів, – не хочу зараз називати конкретних прізвищ. Зауважу тільки, що частина студентів МПСС з часом стали викладачами програми.

Буває, що під час навчання я бачу, що хтось із студентів може дати багато групі в певній темі. І тоді можемо долучити його чи її до програми наступного року. Це тому, що серед студентів МПСС є люди, які вже працюють і є добрими фахівцями в своїй сфері. Або це хтось, хто має власний досвід пережиття певної життєвої ситуації і може поділитись ним. І для прикладу я все ж таки назву одне прізвище – це Сергій Тітаренко, військовий, який отримав інвалідність після важкого поранення. Він був студентом, коли я працювала перший рік на посаді керівника. І вже два роки він є нашим викладачем. Його ділення власним досвідом, за відгуками студентів, є дуже важливим.

Цитати студентів про програму:

Оксана Ліпецька: «Моє розшифрування МПСС – ми потроху стаємо свідомими. Я колись стану іншою людиною через те, що я тут була. Ми будемо змінювати країну…».

Леся Лях: «Зерна будуть проростати».

Підготувала Наталія Байда

Продовження в наступному номері

На фото - 10 випуск програми "Медико-психологічний і соціальний супровід людей з особливими потребами"

Юлія Бойко з донькою Марічкою

 

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Домашня Церква

dalibor
Дух свідчитиме… Як відомо, в грецькій мові поняття «мученик» передається словом «свідок», таким чин... Безперечно, власні зусилля для самоконтролю важл...
Цінувати. Навчитися цінувати все, що маю. Зберігати внутрішню чистоту і вмиротвореність. Бути в рівн...
dalibor
«Разом із Пеггі Блу ми довго читали «Медичний словник». Це її улюблена книжка. Вона захоплюється хворобами і запитує себе, які...
dalibor
«…Архетип незрячого вказує на втрату самоусвідомлення, западання в сон, відчуття небуття, перетворення в ніщо. Існувати – значить бути видимим.»Джон Галл...
З кожним роком у Львові збільшується кількість сакральних споруд. Сучасні архітектори послуговуються...
Ден пішов добровольцем до Національної гвардії у перших рядах.  Новини про нього ми дізнаємось від його молодшої сестри, яка періодично...
Не так давно «Духовність» проводила інтернет-опитування щодо формату викладання християнської етики в школах. Тема актуальна і цікава, тож в мене...
Англійський письменник Вільям Коллінз колись сказав: "У житті кожної людини, напевно, знайдуться хви...
В наш час дуже часто звучить питання із знаками оклику – в чому моє покликання, як знайти його, ві...
   Очень тяжело говорить о мире во время войны. Еще тяжелее говорить о нем в памятные дни, которые м...
dalibor
«Маловіре! Чого ти засумнівався?», - звернувся Ісус до Петра, коли той, злякавшись сильного вітру, почав потопати. Такий брак певності може...