Вперше Україна взяла участь у Іграх нескорених у 2017 році, як союзник НАТО в миротворчих операціях по всьому світу та АТО на сході України. Тоді сотні бійців, яким війна травмувала тіло та душу, отримали шанс довести насамперед самим собі, що насправді вони нескорені, що насправді є сенс жити далі. Відверто про участь, життя до та після – Дмитро Сидорук, срібний призер Ігор нескорених 2017 року. Інтерв’ю зі сльозами на очах в того, кого не зламала війна.

–  Дмитре, розкажіть чому Ви вирішили взяти участь у Іграх нескорених?

У 2016 році мені запропонували взяти участь у такому проекті. Тоді ще нічого не було відомо про нього. Ознайомившись, я зрозумів, що це мені справді потрібно. Це ж не тільки спортивна реабілітація, а й психологічна.

Повернувшись у 2015 році зі сходу, після поранення, травм та життя там, важко було адаптуватися у суспільстві. Багато хлопців коли повертаються і стикаються із труднощами соціалізації, «знаходять щастя» у горілці. А коли вони заохочені спортом, алкоголь заважає та й часу на такі дурниці не залишається.

Чому одразу важко адоптуватись до життя вдома?

Важко сприймати мирне суспільство тут. Там усе дуже просто – є чорне, є біле. Є противник, який у тебе стріляє і побратим, який прикриває тебе, коли перезаряджаєш зброю. А тут ти ніколи не знаєш, хто противник, і деколи дізнаєшся його обличчя дуже пізно.

Скільки Ви були на сході?

Загалом я був в АТО майже півроку. Питання служити чи ні в мене не виникло. Прийшла повістка – я пішов. Після Майданну, коли перші хлопці виїхали на схід, я бачив у соцмережах, як невідомі проросійськи налаштовані люди відбирали в них зброю. У мене не вкладалось у голові, як військовий може віддавати свою зброю, як може відкривати вогонь по мирному населенню. Я отримав повістку і вже за три дні був у частині. Уже тоді все усвідомлював, хоча не знав точно що і як там відбувається. Потім поїхав на навчання на Яворівський полігон. Це було цікаво, нас вчили стріляти з різної зброї. Досі пам’ятаю слова одного полковника про те, що все, що ми тут зараз робимо на основі книжкових знань, у реальному житті виглядає зовсім інакше. Так і є. На війні не так, як пишуть у книжках.

Тоді набирав обертів волонтерський рух. Вам допомагали у закупівлі всього необхідного для участі у АТО?

– Так, тоді справді був поширений волонтерський рух. Але ми з хлопцями в свій час одноголосно вирішили, що волонтерська допомога має йти у ті підрозділи, де вона справді потрібна, а не навмання у будь-які частини. Одного разу я приїхав у штаб, а там вся ця волонтерська допомога була вивантажена прямо на землю, у багнюку, де їздила техніка. Прикро, коли люди віддають останні кошти на допомогу, а її бездарно використовують. Пригадую, що ми виїжджали як циганський табір – хто в чому. Не було ні касок, ні бронежилетів. А ті каски, які видали, можна було порівняти із друшляком, який може захистити хіба від вилки, яка раптом впаде з неба на голову.

Участь у Іграх нескорених можуть брати лише ті військовослужбовці, які отримали поранення під час воєнних дій. Які травми вас змусила долати війна?

– У мене було мінно-вибухове поранення. Порвало ноги, пробило легені, зачепило голову і руку. Але я повернувся в АТО, ще навіть повністю не відновившись. Я просто мусив там бути, адже там мої побратими, там люди, які витягали мене, травмованого, з поля бою. Я не міг усвідомлювати, що вони там, в окопах, а я тут, у ліжку. Постійно підтримував з ними зв’язок, був у курсі усіх їхніх переміщень.

–  Що було після того, як Вам запропонували взяти участь?

–  Я заповнив анкету, де вказав плавання, легку атлетику та стрільбу з лука видами спорту, в яких хотів би себе спробувати. Стрільбою з лука я займався в дитинстві, а легку атлетику я обрав, бо в той час потрібно було розробляти ноги. Але коли на відборі у Києві мені сказали бігти на дистанції 100–200 метрів, я не знав, як це можливо реалізувати, адже мої ноги прострілені наскрізь.

Які нагороди Ви в результаті привезли в Україну?

– Я посів 13 місце в забігу на 100 метрів серед 80 учасників. А зі стрільби з лука я посів друге місце. Я стріляв з олімпійського лука в категорії професіонали. Хоча насправді мета ігор нескорених не в медалях та нагородах, а в перемозі над власними слабкостями та самим собою. Люди, які пройшли війну, мають інший світогляд, ми не довіряємо людям, тому важко соціалізуватись. На цих іграх з’їжджаються всі однодумці, там чудова атмосфера, усі розуміють одне одного, ми навіть маємо подібне почуття гумору.

Як відбувається підготовка до ігор?

– Відбирають хлопців, які можуть представляти Україну одразу у декількох видах спорту. Потім починається підготовка, яка і є суттю цієї спортивної реабілітації. На тренуваннях тренер постійно поруч і допомагає. Потім настає момент, коли ти просто відволікаєшся від буденності та тих спогадів, які постійно переслідують. Перед тобою з’являється нова мета, для реалізації якої, залучаєш усі сили. Тому ця підготовка має також і психологічний аспект.

Чи плануєте взяти реванш і спробувати виграти на наступних Іграх нескорених?

–  Я планую знову взяти участь, але у всеукраїнських іграх нескорених, а не в міжнародних. Я достатньо впевнений у власних силах, щоб радіти, якщо мене хтось обстріляє. Рівні сили і запекла боротьба лише додає мені бажання боротись до кінця. На міжнародний конкурс більше не їхатиму, адже в нас багато і дівчат, і хлопців, які постраждали після війни і також потребують цього шансу. Пригадую, коли в кілометровому забігу весь стадіон стоячи плескав Вадиму Свириденко, в якого війна відібрала чотири кінцівки. Він фінішував останнім, але на цих іграх і для їхніх учасників це не має жодного значення.

Як участь у цих змаганнях змінила ваше життя?

– Після ігор я відкрив групу і вчу дітей стрільби з лука. Нове покоління потрібно виховувати у патріотичному дусі, вони мають розуміти, хто є хто. Дітей необхідно підтримувати, показувати власний добрий приклад. Їх надихають люди, які маючи вади, наприклад вміло стріляють з лука. А ще діти щирі і чесні. Вони чесно запитують: «Ви вбивали людей?». А ти стоїш і не знаєш, як відповісти.

Спілкувалась Дар’я Кучер

Фото надав Дмитро Сидорук

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Домашня Церква

Наталія Ліхновська
Дух свідчитиме… Як відомо, в грецькій мові поняття «мученик» передається словом «свідок», таким чин... Безперечно, власні зусилля для самоконтролю важл...
Ніна Поліщук
Цінувати. Навчитися цінувати все, що маю. Зберігати внутрішню чистоту і вмиротвореність. Бути в рівн...
Наталія Ліхновська
«Разом із Пеггі Блу ми довго читали «Медичний словник». Це її улюблена книжка. Вона захоплюється хворобами і запитує себе, які...
Наталія Ліхновська
«…Архетип незрячого вказує на втрату самоусвідомлення, западання в сон, відчуття небуття, перетворення в ніщо. Існувати – значить бути видимим.»Джон Галл...
Мартa Гладкa
З кожним роком у Львові збільшується кількість сакральних споруд. Сучасні архітектори послуговуються...
Марія Гаврилишин
Ден пішов добровольцем до Національної гвардії у перших рядах.  Новини про нього ми дізнаємось від його молодшої сестри, яка періодично...
Олена Гриньків
Не так давно «Духовність» проводила інтернет-опитування щодо формату викладання християнської етики в школах. Тема актуальна і цікава, тож в мене...
Ліда Батіг
Англійський письменник Вільям Коллінз колись сказав: "У житті кожної людини, напевно, знайдуться хви...
Марія Голяш
В наш час дуже часто звучить питання із знаками оклику – в чому моє покликання, як знайти його, ві...
Сніжана Зелінська
   Очень тяжело говорить о мире во время войны. Еще тяжелее говорить о нем в памятные дни, которые м...
Наталія Ліхновська
«Маловіре! Чого ти засумнівався?», - звернувся Ісус до Петра, коли той, злякавшись сильного вітру, почав потопати. Такий брак певності може...