Президент Інституту екуменічних студій отець-доктор Іван Дацько протягом восьми років був особистим секретарем Патріарха Йосифа (Сліпого). Отець Іван знає, як Блаженніший проводив свій день, про що любив говорити зі студентами і чому недолюблював священиків, які занедбували молитву і науку.

– Отче Іване, розкажіть про перше знайомство з патріархом.

– Пригадую, що вперше зустрівся з митрополитом Йосифом Сліпим ще у березні 1963 р. Тоді не було можливості з ним поговорити особисто. Такий момент настав під новий 1966 рік. Тоді я для себе прийняв рішення, що хочу працювати у Львівській архиєпархії. Мені було 19, коли я прийняв це рішення. Про це я повідомив о. Івана Хому, який на той час ще не був владикою, а лише секретарем патріарха. Отець Хома обіцяв передзвонити, коли Блаженніший зможе прийняти мене. І це настало швидко – він зателефонував мені того самого вечора, що Блеженніший готовий прийняти мене 1 січня 1966 р. об годині 11-й у своїй резиденції у Ватикані. 

 Під час цієї зустрічі патріарх присвятив мені півтора години! Повірте, це багато часу. Він багато розпитував про те, що я люблю, цікавився, яка ділянка богослов’я мені найбільше подобається, і під час розмови був дуже ввічливим.

– Яким чином на ваш життєвий вибір вплинуло знайомство і спілкування з Блаженнішим?

– Під час навчання у семінарії в Римі я доволі часто відвідував патріарха. Був у мене такий період, коли я вагався, чи мені варто приймати священичий сан. Це було зумовлено тим, що не завжди свідчення священиків мого довкілля відповідали словам Євангелія. Їхні слова і діла часто між собою дуже відрізнялися і я спостерігав, що деякі священнослужителі живуть гріховним життям. Тоді я вагався: чи покинути семінарію? Саме цими своїми ваганнями окремим листом я поділився з патріархом. Однак щось мене штовхнуло наприкінці листа написати: «Однак я зроблю так, як скаже мені Ваше Блаженство». Упродовж десяти днів я одержав відповідь Блаженнішого, в якій він мені написав: «Дорогий Брате! З Вашого листа бачу, що Ви зраджені злими священиками, а це саме має бути для Вас заохотою стати добрим священиком. До побачення восени в семінарії!».

Пізніше я був злий на себе, що пообіцяв зробити так, як він скаже. Я хотів пробувати жити в світі. З часом я покинув навчання в Римі, й тоді Блаженніший відправив мене навчатись до Інсбрука, в Австрію.

– Отче Іване, у передмові до «Споминів» Йосифа Сліпого Ви згадуєте, що патріарх ставився до вас як дідусь до свого внука. Чому у вас виникло таке порівняння?

– Я думаю, що він мене любив в окремий спосіб, хоч і деколи мене картав. Однак він умів і мене перепросити, зокрема, вранці перед служінням Божественної Літургії. Може я йому заімпонував ще й тому, що познаходив в Інсбруку деякі рідкісні книжки. У листі я писав: «Ваше Блаженство, я тут знайшов деякі цікаві книжки». Він з місця відповів: «Висилайте мені ті книжки, а я Вам гроші поверну». Не мав я тоді багато грошей і насмілився написати: «Ваше Блаженство, я заплатив за пересилку, і вона коштувала 5 долярів і 30 центів. Однак я не маю більше грошей, чи Ви би могли мені доволі скоро повернути кошти?». До тижня часу я дістав повідомлення з банку, що на моє ім’я надійшло з Ватикану, 50 доларів! Я тоді себе відчув мільйонером! Патріарх Йосиф просив мене придбати для нього ще й інші книжки.

– Якими рисами характеру володів патріарх Йосиф?

Він був подекуди гострий у словах, був суворий, але справедливий. Вимогливий до себе і до інших. Не любив вихваляти людину перед іншими, але якщо на когось щось наговорювали, то завжди цю інформацію перевіряв, і в разі потреби вмів цю особу боронити. Його Блаженство дуже не любив літеплих людей – натомість заохочував нас ставати сильними особистостями. Він говорив правду в очі, навіть, коли вона була болісна. І ті, що були духовно сформовані, то сприймали його слова, а ті, що тільки любили, щоби їх хвалили, сприймали це як образу. Коли патріарх молився, то усамітнювався. Я спостерігав, що він не просто відмовляв щоденні молитви, він прямо розмовляв з Богом, під час такої розмови міг грюкнути по столі, може, дискутував з Всевишнім, чи ставив певні питання. Так, він мав твердий характер, однак поставимо собі питання, чи витримав би він каторгу, ув’язнення і страждання, якби був такий м’який?

– Яким патріарх був як педагог? Чи мав свою методику праці зі студентами?

– Ми, студенти, трохи його боялися, але водночас шанували. Він дотримувався принципів старої школи – зрештою, так його виховали в Інсбруку. У розмові зі студентами до жодного не дозволяв собі звернутись на «ти». Рідко жартував. Він нас любив, а ми його. Деколи по-доброму могли пожартувати.

Серед студентів загалом панувала добра атмосфера. Особливу увагу Блаженніший звертав на навчальний процес: бодай двічі на тиждень приїжджав до студентів, а деколи й щовечора, як на то була потреба. Як мінімум раз на тиждень проводив конференцію.

– Які риси він не любив у людях?

– Нероби або ті, що забирають час, – це саме та категорія людей, до якої він не був прихильний. Часто повторював, що науку можна і треба полюбити. Нарікав, що забагато наших священиків не моляться, не студіюють, а тільки думають як нажитися, і переживав, щоб ми такими не стали. Він навіть вживав таку фразу про тих священнослужителів, які зовсім не знаходили часу для науки: «Замкнуть книжку, як закінчать семінарію, і «хлопіють».

А як люди відгукувались про Блаженішого, зокрема в діаспорі?

– У діаспорі патріарх підніс всіх на дусі. Ми всі думали, що Радянський Союз буде вічно існувати, і кінця йому не буде. Мало хто з нас думав, що він вийде на волю після 18 років ув’язнень. Він дуже прагнув єдности церков. Однак був свідомий того, що не всі цього бажають.

Серед мирян мав колосальний авторитет, йому вірили і висилали поважні пожертви на Церкву. Сам жив скромно, дбав за свою належну священику поставу, одяг у нього був завжди чистий. Блаженніший Йосиф був дуже свідомий того, що він представляє не лише свою Церкву, але і ввесь український народ. Він нас научав, що «кості і крові своєї зрікатися не можна». Він був, направду, великою, а для мене і святою людиною.

– На завершення чим би Ви хотіли поділитися з читачами «Духовності»?

–  Бог дав нашій Церкві в ХХ ст. трьох визначних глав – Митрополита Андрея Шептицького, який дав нам візію, Йосифа Сліпого, який переніс найтяжчий час переслідувань, зберігаючи спадщину Митрополита Андрея, і врешті Мирослава Івана Любачівського, який завдяки скромності та молитві зібрав урожай засіву своїх великих двох попередників.

Спілкувалася Наталія Ліхновська 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Наталія Ліхновська
Дух свідчитиме… Як відомо, в грецькій мові поняття «мученик» передається словом «свідок», таким чин... Безперечно, власні зусилля для самоконтролю важл...
Ніна Поліщук
Цінувати. Навчитися цінувати все, що маю. Зберігати внутрішню чистоту і вмиротвореність. Бути в рівн...
Наталія Ліхновська
«Разом із Пеггі Блу ми довго читали «Медичний словник». Це її улюблена книжка. Вона захоплюється хворобами і запитує себе, які...
Наталія Ліхновська
«…Архетип незрячого вказує на втрату самоусвідомлення, западання в сон, відчуття небуття, перетворення в ніщо. Існувати – значить бути видимим.»Джон Галл...
Мартa Гладкa
З кожним роком у Львові збільшується кількість сакральних споруд. Сучасні архітектори послуговуються...
Марія Гаврилишин
Ден пішов добровольцем до Національної гвардії у перших рядах.  Новини про нього ми дізнаємось від його молодшої сестри, яка періодично...
Олена Гриньків
Не так давно «Духовність» проводила інтернет-опитування щодо формату викладання християнської етики в школах. Тема актуальна і цікава, тож в мене...
Ліда Батіг
Англійський письменник Вільям Коллінз колись сказав: "У житті кожної людини, напевно, знайдуться хви...
Марія Голяш
В наш час дуже часто звучить питання із знаками оклику – в чому моє покликання, як знайти його, ві...
Сніжана Зелінська
   Очень тяжело говорить о мире во время войны. Еще тяжелее говорить о нем в памятные дни, которые м...
Наталія Ліхновська
«Маловіре! Чого ти засумнівався?», - звернувся Ісус до Петра, коли той, злякавшись сильного вітру, почав потопати. Такий брак певності може...