Папа Франциск 2015 рік оголосив Роком богопосвяченого життя. «Ви повинні не тільки пам’ятати й розповідати свою славну історію, але й творити нову величну історію! Дивіться в майбутність, до якої вас скеровує Дух, щоб вершити з вами великі речі», – звертався Іван Павло ІІ до богопосвячених осіб. Гасло цього року – «Пробудіть світ!». Львівським ченцям допомагає «пробуджувати світ» Центр Святого Домініка, який організовує зустрічі з тими, хто присвятив життя Богові. Для читачів «Духовності» історію свого покликання розповідають о. Михайло Станчишин ТІ (Товариство Ісуса) і о. Павло Одуй OFM conv (Орден братів менших конвентуальних).

О. Михайло Станчишин ТІ народився в Дрогобичі. Навчався у Люблінському католицькому університеті. Докторський ступінь з богослов’я отримав у Мюнхені (Німеччина). Під час свого побуту в Німеччині познайомився з єзуїтами, захопився ігнатіанською духовністю та відчув у своєму серці, що Господь Бог кличе його до служіння в Товаристві Ісуса. Після дволітнього новіціату в Нюрнберзі повернувся до Львова, де працював з біженцями, провадив конференції та ігнатіанські реколекції, викладав у семінарії й працював з різними молодіжними групами.

«Наш первинний апостолат – це навчитися бути з Господом», – брат-єзуїт Михайло Станчишин

Іван Павло II сказав одного разу, що шукати єдності Церкви і шукати Господа потрібно на колінах перед Розп’яттям і мовчки. Покликання – це таємниця Божої любові, це таємниця Божого покликання до кожного з нас. Розкажу про своє покликання, називаючи критерії розпізнавання покликання. 

Перший критерій – це особисті відносини з Господом. Коли я був маленький, то бачив лише свою матусю, яка молилася, інколи бабусю й одного священика. Решта світу говорила протилежне: «Бога немає!». Коли я виростав, то мені здавалося, що саме особа матері говорить мені про Бога. Господь через маму і того священика шукав мене. Це, власне, були відносини Господа, який входить у життя людини і шукає її.

Я народився в радянській Україні, у Дрогобичі. Ходив до школи, де про Бога ніхто не говорив, а навпаки заперечували Його існування. Я бачив дуже багато насильства. Видно, Господь собі когось вибирає. Так можна говорити про всі наші покликання. Особисті відносини з Богом потрібні в часі розпізнавання покликання. Моя мама – полячка, тато – німець, а я чистий українець. Мама вірянка, а тато військовий. Тому моє покликання – це таємниця. Завдяки тим, які вчили, що Бога немає, я тепер можу краще шукати й знаходити Його.

Другий критерій – це любов до праці. Наш магістр казав, що якщо немає хоча би трішки любові до праці, то не належить такого приймати в орден. Наша праця, харизма – ігнатіанські реколекції – це те, що я найбільше люблю робити, через що вступив до товариства. Моя історія з Господом і єзуїтами почалася через реколекції. Реколекції – це молитва зі Святим Письмом в тотальній тиші. Реколекції – це джерело, з якого виростають всі інші апостуляти. Перший апостулят – інтелектуальний, другий – соціальний. У Львові вже вісім років маємо дім для біженців, де я працював два роки після повернення з навчання. Праця втомлює, але відчуваю радість.

Третій критерій – це любов до ближнього, до спільноти. Щоб стати єзуїтом, треба любити людей і життя в спільноті. Життя в спільноті – це для нас теж апостолят.

Четвертий критерій – це любов до самого себе як грішника. Декрет 35 Конгрегації єзуїтів 2008 року вчить так: «Єзуїт – це покликаний грішник». Цей критерій є важливий, щоб навчитися жити зі своїми обмеженнями, любити себе в своїх обмеженнях. Тому що Господь нас, таких грішників, дуже любить. Любити, приймати себе – це свобода дитини Божої.

Я вже є вісім років у Товаристві Ісуса. Для св. Ігнатія головним було любити більше, працювати більше, шукати Господа більше, прощати більше. Св. Ігнатій каже: «Живи так, наче все залежало б від Господа, і водночас працюй так, наче все б залежало від тебе». Від мене залежить мало, але я багато можу, якщо на колінах мовчки перед Розп’ятим дбаю про первинний апостолят. Молитися Святим Письмом, робити реколекції – це, власне, розпізнавати свій первинний апостолят. Господь покликав учнів, як каже Марко, «щоб були з Ним». Тож наш первинний апостолят – це навчитися бути з Господом.

«Я просто хотів з Ним дружити до кінця своїх днів і не бачив інших варіантів», – брат-францисканець Павло Одуй

Моя сім’я – нормальна і християнська: мама, тато і п’ятеро дітей. У нашій сім’ї ніколи не було нудно і скучно. Батьки завжди віддавали нас, дітей, після народження Богові. Вони мріяли, щоб хтось з нас був богопосвяченою особою. Так сталося, що нас аж двоє – я і мій рідний брат Петро – присвятили життя Богові.

До 14 років я не любив бути в храмі, служити міністрантом біля вівтаря. Такі речі мені не дуже підходили, бо я хотів активності. У нас була група молоді, де я завжди був задіяний у різні справи. Ця молодь була дуже активною, Святий Дух міцно надихав нас до нестандартних дій. Коли мені було 14 років, почалася моя серйозна зустріч з Богом, коли я відкрив йому своє серце і вперше в житті проголосив Його Господом і Спасителем. Це сталось на реколекціях.

Коли я навернувся до Господа, то в мене було велике бажання бути з Ним у Його Слові і молитися. Всі інші речі мене взагалі перестали цікавити, і це погано. А знаєте чому погано? Бо мені не хотілося вчитися. Де були якісь події, де можна було піти і засвідчити про Бога, співати, робити пантоміми, говорити про Ісуса, то я мусив там бути.

Коли мені було 14–16 років, Бог дуже сильно до мене говорив. Я вже знав, що хочу посвятити Йому своє життя, віддатися повністю, але ще не знав яким чином. Я просто хотів з Ним дружити до кінця своїх днів і не бачив інших варіантів. Хоча дівчата були дуже гарні, і в подружньому стані мені теж було б цікаво. Думаю, я був би хорошим батьком, чоловіком.

У нашій спільноті була театральна група. Я там завжди мав перші ролі. Виявилося, що в нашій парохії багато людей любило Святого Франциска. Тож декілька разів я грав роль Франциска. Святий Франциск – засновник нашого ордену, початок ХІІІ ст. І він мені якось дуже сподобався. Не орден, не францисканці – я їх не бачив ніколи в житті. Я навіть не знав, що в нас чорний габіт, а думав, що ми коричневі. Мене захопило життя Франциска, його навернення, переживання. На богослужіннях мене вражало Євангеліє про покликання учнів. Коли я чув, як Ісус кликав Андрія і його брата Петра, Івана, Якова, мене це дуже торкало. Коли я молився, Бог теж мене кликав. 

Після навчання у школі я вступив до Канонічного університету в Любліні, де вивчав канонічне право. Моя дівчина пішла туди за мною. Білява Магдалина – таких красивих я більше не бачив у житті. Ми разом вчилися, але я не міг звертати увагу на лише одну людину. Я відчував, що обмежений, коли є одна любов. Тому вирішив, що я не здатний жити так. Укінці року, коли вже знав, що робити, я покинув ці студії.

Я знав Франциска, знав його стиль життя. Мені подобалося, що він був простий і особливо покликаний бути з відкиненими. Бог послав його до прокажених людей, які поза межами, про яких ніхто не думає. Я теж хотів бути з такими людьми.
У журналі «Лицар Непорочної» я знайшов телефон до францисканців.
−    Я, Павло з Жешува, і хочу бути одним із вас. Приймаєте мене чи ні? – запитав я.
−    Приїжджай до нас, подивишся на наше життя, – відповів секретар з іншого боку.
−    Ні. Або приймаєте мене, або ні.
−    Добре. Чекаємо. Завтра подзвоню.

Я розслабився і чекаю. Наступного дня він зателефонував і каже: «Приїжджай, ми тебе приймаємо. Візьми зі собою всі необхідні речі. Підеш на перший ступінь постуляту».

Я приїхав до Кракова, постукав у двері. Мені відчиняють, і я бачу, що вони в чорному. Я ж думав, що коричневі будуть. Але мені вже було все одно: коричневі, чорні, зелені. Той отець, який мене тоді приймав, тепер є єпископом в Узбекистані. Колись, будучи вже 5–6 років в ордені, я зустрів його в аеропорті. Він, побачивши мене, почав сміятися і сказав, що ніколи б не подумав, що я буду в ордені: «Ну, ми подумали собі, що якийсь шалений подзвонив. Але щоб йому не було прикро, візьмемо його. Тиждень побуде, а потім сам передумає».

Нас було 24 людини в цьому постуляті, а сьогодні є четверо, серед них і я. Тому я зараз є тут, у Львові, мене Бог покликав до того, щоб приїхати в Україну. Коли Бог мені сказав, що треба приїхати в Україну, то я чітко написав моєму настоятелю в Кракові: «Я, Павло, хочу їхати в Україну. Це Бог мене спонукає до цього. Дякую за позитивне рішення мого прохання». Я хочу робити те, що Бог хоче. І нічого іншого.

Марта Плішило

фото – Центр Святого Домініка

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Домашня Церква

dalibor
Дух свідчитиме… Як відомо, в грецькій мові поняття «мученик» передається словом «свідок», таким чин... Безперечно, власні зусилля для самоконтролю важл...
Цінувати. Навчитися цінувати все, що маю. Зберігати внутрішню чистоту і вмиротвореність. Бути в рівн...
dalibor
«Разом із Пеггі Блу ми довго читали «Медичний словник». Це її улюблена книжка. Вона захоплюється хворобами і запитує себе, які...
dalibor
«…Архетип незрячого вказує на втрату самоусвідомлення, западання в сон, відчуття небуття, перетворення в ніщо. Існувати – значить бути видимим.»Джон Галл...
З кожним роком у Львові збільшується кількість сакральних споруд. Сучасні архітектори послуговуються...
Ден пішов добровольцем до Національної гвардії у перших рядах.  Новини про нього ми дізнаємось від його молодшої сестри, яка періодично...
Не так давно «Духовність» проводила інтернет-опитування щодо формату викладання християнської етики в школах. Тема актуальна і цікава, тож в мене...
Англійський письменник Вільям Коллінз колись сказав: "У житті кожної людини, напевно, знайдуться хви...
В наш час дуже часто звучить питання із знаками оклику – в чому моє покликання, як знайти його, ві...
   Очень тяжело говорить о мире во время войны. Еще тяжелее говорить о нем в памятные дни, которые м...
dalibor
«Маловіре! Чого ти засумнівався?», - звернувся Ісус до Петра, коли той, злякавшись сильного вітру, почав потопати. Такий брак певності може...