Продовження матеріалу, опублікованого в попередньому номері, в якому о. Ростислав і Тетяна Пендюки доступно розповідають, як вони служать Господу тими дарами, якими їх Бог нагородив.

Я і мій дім будемо служити Господеві

О. Ростислав: Наші діти вдома мають свої обов’язки з прибирання, миття посуду. Нещодавно з розмови з наймолодшим сином я зрозумів, що інші діти вдома нічого не роблять, усе роблять батьки. І це ненормально. Потім роботодавці скаржаться, що молоді люди, які приходять на роботу, є абсолютно безвідповідальні. Бо в них вдома не було жодної відповідальності. Якщо хочемо виховати наших дітей до життя в сім’ї, до відповідальності і до служіння – то вони мають мати свою відповідальність вже від раннього віку, змалечку. Ми любимо своїх дітей і хочемо дати їм усе найкраще. Власне, це і є найкраще – навчити їх відповідальності. Виконати за дітей усю роботу – це неправильно. Тому діти мають мати вдома конкретно прописану відповідальність. У нас, наприклад, на холодильнику прописано все: хто коли де і що робить. У кухні є чергування, і ні в кого ніколи не виникає жодних запитань.

 Тетяна: Ми весь час вчимося. Наші діти змушують нас вчитися їх виховувати. Коли вони були ще дошкільнятами, чоловік дав мені послухати одну аудіокнигу (мені зручно було слухати книжки, бо читати часу не було). Звідти я вчилась активному слуханню та тому, як передавати відповідальність. Для мене було відкриттям, що певні речі треба просто віддати на виконання дитині і дозволити їй помилятися, вчитися приймати наслідки своїх дій, а нам, батькам, потрібно лише підбадьорювати і підтримувати, а не робити замість, не виправляти і не критикувати.

Уявіть собі картинку: річна дитина вчиться ходити. Вона спинається на ніжки, вперто кілька десятків разів робить спробу самостійно підвестись, тоді ступити перший крок. Скільки разів вона має впасти на сіднички, щоб зробити перші самостійні впевнені кроки? Поки дитина вчиться ходити, вона також вчиться безпечно падати. А ще дитина вперто продовжує спроби піти, аж доки не вдасться. І яка велика радість батьків, коли дитина робить вдалі спроби – ця радість підбадьорює дитину. В цьому місці робимо «стоп» і уявляємо, що батьки починають повчати: та хто ж так ходить, як ти ставиш ногу, не випинай спину, обережно, впадеш, іди рівно! Вам після цього захотілося би продовжувати?

Цей приклад нагадує мені модель, за якою я маю передавати дитині відповідальність. Віддати і не критикувати, довірити і підбадьорити, радіти з дитиною за її досягнення, за її спроби. Кожен віковий етап має свої справи, які можна доручити дитині, і ми вчимося разом з дітьми, що як і коли передавати. Це нелегко, проте дає нам можливість разом зростати. Чоловік легше «відпускає» чи «передає» відповідальності, вчить мене простіше ставитися до цього і радіти з досягнень дітей, вчить бачити досягнення, а не помилки.

Зараз вдома діти можуть самостійно приготувати страви, випрати, прибрати, можуть виконувати майже усі домашні та прибудинкові роботи, самі готують домашні завдання (ми майже не допомагали від початку, хіба якщо діти попросять, але пильнуємо, чи все гаразд). Наші діти самостійно відвідують гуртки, пишуть різноманітні шкільні проекти, планують з однолітками різні заходи. Вони вже вміють добиратися в різні частини міста, знайти потрібні локації. Кожен з дітей має можливість своєю працею заробити собі кишенькові кошти, але ця робота відрізняється від домашніх обов’язків.

Наша старша донька Соломійка (15 років) любить організовувати. Зараз Соломійка волонтерить у таборі «Мрійники», вона опікується молодшими дітьми. Роман, йому 12, з однокласниками започатковує різні проекти, на завершення молодшої школи самі приготували свято для вчительки. Він уже дає собі раду жити в наметовому таборі, цього літа мріє піднятися на якусь вершину України. Роман любить здивувати нас раннім сніданком, коли всі ще сплять, він вже готує, і нас будить запашний аромат кави та їжі. Олег, йому 10, прикладає багато зусиль, щоб стати найкращим футболістом, грає у юнацькій футбольній команді, сам пильнує свої тренування. Олег може самостійно спекти сирник, безе, чи приготувати якийсь смаколик з м’яса.

О. Ростислав: Дуже важливо, щоби кожна сім’я обирала своє служіння для когось. У фільмах бачимо, що коли бабуся з дідусем стають старшими – їх віддають у будинок престарілих. І діти, які ростуть у сім’ї, не мають досвіду старості, досвіду доглядати за старшою людиною, допомагати їй. Я вважаю, що сім’я має мати такого типу відповідальності. Це може бути догляд за старшими людьми, не обов’язково нашими рідними, є самотні сусіди, дальші родичі. Це можуть бути відвідини дитини в дитячому будинку. Це можуть бути екологічні зусилля, участь у толоках, прибирання парків. Але дуже важливо, щоби це робила сім’я: мама, тато і діти. Ми разом служимо комусь, ми разом робимо щось корисне для інших людей або загалом для спільноти. І це не раз у рік, а часто. Бо це виховує в наших дітях відчуття відповідальності за життя, за все, що твориться довкола.

Тетяна: Наше служіння Богові сім’єю – це спосіб нашого життя, і ми вчимося на цій дорозі. Ми маємо спільну молитву щодня, де усі дякуємо за прожитий день і просимо про щось. Діти від народження є з нами на Літургії. Від 4-х років хлопці прислуговують, допомагають отцеві і так є залучені до процесу. Мені було важливо, щоб катехизація для дітей тривала не для приготування до прийняття пресвятої Євхаристії та урочистого Причастя, а щоб це було навчання тривале, як і школа. Нам пощастило, бо маємо катехитичну школу оо. Салезіян при церкві Покрову Пресвятої Богородиці. Соломійка відвідувала катехитичну школу 8 років, хлопці поки що трохи менше. Ми сім’єю залучені до парохіяльного життя, організовуємо зустрічі подружжів. Часом у щоденному житті у дітей виникають виклики, бо їхні однолітки поводяться не так, як у нас вдома звикло, і вони таким чином вчаться відстоювати свої цінності та шукати аргументи.

О. Ростислав: Очевидно, що старші діти, то більше вони хочуть проводити час без нас, десь назовні: з друзями, однокласниками. Психологи кажуть, що це абсолютно природна реакція дітей, вони відходять від своєї сім’ї. Це нормально, і з цим треба змиритися. Але можемо допомогти нашим дітям потрапити в «правильні» компанії, товариства. «Правильні» – це ті, де є цінності, де молоді люди чимось займаються, мають соціальне служіння, цікаві зустрічі, щось, що спонукає розвиватися і рухатися. Бо спільнота, в якій ми перебуваємо, насправді дуже сильно нас формує. Тут важливо, щоби батьки не декларативним способом змусили, а допомогли, підштовхнули, заохотили до добрих спільнот. Богу дякувати, можливості є.

 

Марта Більська

Фото з особистого архіву сім'ї

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Наталія Ліхновська
Дух свідчитиме… Як відомо, в грецькій мові поняття «мученик» передається словом «свідок», таким чин... Безперечно, власні зусилля для самоконтролю важл...
Ніна Поліщук
Цінувати. Навчитися цінувати все, що маю. Зберігати внутрішню чистоту і вмиротвореність. Бути в рівн...
Наталія Ліхновська
«Разом із Пеггі Блу ми довго читали «Медичний словник». Це її улюблена книжка. Вона захоплюється хворобами і запитує себе, які...
Наталія Ліхновська
«…Архетип незрячого вказує на втрату самоусвідомлення, западання в сон, відчуття небуття, перетворення в ніщо. Існувати – значить бути видимим.»Джон Галл...
Мартa Гладкa
З кожним роком у Львові збільшується кількість сакральних споруд. Сучасні архітектори послуговуються...
Марія Гаврилишин
Ден пішов добровольцем до Національної гвардії у перших рядах.  Новини про нього ми дізнаємось від його молодшої сестри, яка періодично...
Олена Гриньків
Не так давно «Духовність» проводила інтернет-опитування щодо формату викладання християнської етики в школах. Тема актуальна і цікава, тож в мене...
Ліда Батіг
Англійський письменник Вільям Коллінз колись сказав: "У житті кожної людини, напевно, знайдуться хви...
Марія Голяш
В наш час дуже часто звучить питання із знаками оклику – в чому моє покликання, як знайти його, ві...
Сніжана Зелінська
   Очень тяжело говорить о мире во время войны. Еще тяжелее говорить о нем в памятные дни, которые м...
Наталія Ліхновська
«Маловіре! Чого ти засумнівався?», - звернувся Ісус до Петра, коли той, злякавшись сильного вітру, почав потопати. Такий брак певності може...