На жаль, у сучасному світі ми досі розглядаємо питання міжрелігійного діалогу як якусь міфічну, нереальну проблематику. Ми часто не можемо знайти компромісу в теологічних питаннях, залишаючи практичну сферу таких дискусій поза власною увагою. Вивчаючи міжрелігійний діалог, зокрема юдео-християнський, у Папському університеті святого Томи Аквінського («Анджелікум»), у Римі, я зрозуміла, що діалог – це жива розмова, яка стосується насамперед молодого покоління. Адже саме ці люди мають творити майбутнє, руйнувати старі стереотипи, змінювати світ у векторі добра та милосердя.

Ми всі – мігранти у цьому світі, особливо, якщо йдеться про молодь. Намагаємось знайти себе, проходимо свої випробування і робимо власні помилки. Маю зазначити, що в Римі зі мною навчалась молодь з усіх куточків світу, яка належала до різних християнських конфесій та різних світових релігій.

 Ці люди покинули свої домівки також через різні причини: хтось мріяв навчатись, хтось шукав кращого життя, хтось – через духовні місії, інші – були закохані або прагнули побачити увесь великий, таємничий і прекрасний світ. Але всі ми в певному сенсі були мігрантами… Я перестала відчувати себе мігрантом, коли зрозуміла, що знайшла справжніх друзів, однодумців, творчих особистостей, людей, які з усіх сил намагаються зробити цей світ кращим.

Римський досвід: міжрелігійний діалог як спосіб протистояти секуляризації суспільства

Під час навчання в «Анджулікумі» протягом минулого року (стипендіальна програма з міжрелігійного діалогу «Russell Berrie Fellowship in Interreligious Dialogue») мій світогляд абсолютно змінився. Я усвідомила, що коли ми обговорюємо питання миру, порозуміння, проблеми пошуків компромісу, ми не маємо на увазі абстракті речі, а, радше, – живих людей, у яких є свої традиції, свій біль, своя пам’ять та власні мрії. Одним із моїх улюблених викладачів був всесвітньо відомий релігієзнавець, равин Джек Бемпорад, який активно працює у налагодженні юдео-християнського діалогу, зокрема із молоддю.

Загалом уся ця стипендіальна програма орієнтована на молодих лідерів: як представників християнства, так і юдаїзму та ісламу, які повинні розвивати міжрелігійний діалог не тільки в духовному векторі, але й у культурному, соціальному, економічному тощо.

Звісно, тепер наш світ сповнений жорстокості, непорозумінь, кривавих терактів, які жахають. Часто люди закривають свої серця від інших та живуть прадавніми стереотипами. Ми перебуваємо наче в коконі свого світогляду і не хочемо дивитись далі. Проте, на мою думку, такі ініціативи є надзвичайно потрібними для побудови суспільства вільних людей, для свободи слова та свободи духовної ментальності.

Я вважаю, що вся програма «Russell Berrie Fellowship» присвячена роботі з мігрантами. Більшість наших викладачів – це юдеї-мігранти, які змушені були ще в дитинстві покинути свої домівки, пройти дуже складний шлях, щоб, врешті, відшукати себе. Студенти цієї програми походять із різних куточків світу, вони мігрували у пошуках власного шляху до Італії. Ця програма – це діалог, способи будувати суспільство, де немає чужих, яке ґрунтується на високих моральних засадах і милосерді – принципах, без яких будь-яка релігія – не релігія, а фейк.

Крім того, програма «Russell Berrie Fellowship» передбачає й обмін досвідом між студентами «Анджелікуму» у Римі та «Shalom Hartman Institute» у Єрусалимі. Впродовж десяти днів студенти мають можливість навчатись разом, брати участь у дискусіях. Особисто мені була цікавою методика навчання, про яку я дізналась у Єрусалимі – «haruta studies». Це навчання у невеличкій групі, спільне обговорення, дискусія тощо. Але, мабуть, найцікавіше, що «haruta studies» передбачає постійні запитання. Як вважають прихильники цієї методики, якщо в студента немає запитань упродовж навіть п’яти хвилин, поки професор читає лекцію, це наукова «смерть» для викладача.

Саме в Ізраїлі я зрозуміла, як важко бути мігрантом, особливо, якщо ти перебуваєш у релігійному середовищі, відмінному від звичного для тебе. Наприклад, йдеться про християн, зокрема арабського походження, які живуть у країні, де офіційною релігією є юдаїзм.

Звісно, я не хочу говорити про стереотипи, переживання тощо. Але в будь-якому разі люди відчувають певну відчуженість, ізоляцію – це особливо стосується мігрантів. Часто світ живе за принципом «свій до свого – по своє». Але якщо ми справді хочемо вірити, що основою будь-якої істинної релігії є добре серце (перефразовуючи Далай-Ламу), то мусимо зрозуміти, що має стати одні одним рідними людьми. Думаю, це один із найважливіших і найважчих викликів XXI ст. Але якщо пройдемо його із гідністю, то залишимось у пам’яті майбутніх поколінь справжніми миротворцями.

Міжрелігійний Єрусалим: освіта проти стереотипів та екстремізму

Наприкінці червня цього року мала нагоду побувати в Єрусалимі на міжрелігійній конференції «Релігії та політика: як протистояти релігійному екстремізмові?». Участь у цій конференції взяло понад 50 молодих людей: 25 католиків та 25 євреїв. Цікаво, що діалог між нами відбувався не просто в межах теологічних дискусій. Наш діалог відбувався під час спілкування щодень, де чітко можна спостерігати, наскільки багатшою стає твоя внутрішня культура, коли ти дізнаєшся про традиції представників інших релігій.

Цьогоріч учасники заходу мали можливість обговорити три найголовніші теми, які стосуються молоді та сучасного міжрелігійного діалогу: 1) культура, мистецтво і традиції проти насильства; 2) ідентичність і толерантність; 3) світові духовні лідери як приклад будівничих миру.

Звісно, на геополітичному рівні ми розділені неймовірною кількістю протистоянь, особливо це стосується міжрелігійного діалогу в тому самому Ізраїлі, де все-таки важко вживатись у спільних рішеннях євреям, християнам, мусульманам.  Відбувалися також складні дискусії про свободу віровизнань. Оскільки в Ізраїлі юдаїзм має певний захист від держави, інші релігії відчувають деякі «утиски» в спробах розвиватись повноцінно на Святій Землі. Ця тематика поки що дуже болісна та складна.

Незагоєні історичні рани, пам’ять, яка потребує зцілення, настороженість єврейського народу – усе це нікуди не зникло. Я чудово розумію світову єврейську спільноту, яка досі переживає усі жахи Голокосту (Шоа). На жаль, криваві спогади про цей чорний період історії не перестають передаватися з покоління в покоління. Звісно, не можна забувати про такі антилюдські злочини! Саме через загрозу втратити свою ідентичність, через біль, через розгубленість з боку єврейської спільноти, навіть найменші кроки, які відбуваються в міжрелігійному діалозі з християнами, я вважаю масштабними.

Проте в часі таких конференцій, коли ти перебуваєш у середовищі молодих людей, представників інших релігій, ти відчуваєш, що все-таки є речі в нашому житті головні та другорядні. Найважливіше – залишатись Людиною за будь-яких обставин, вміти слухати і хотіти почути іншу думку.

Мене надзвичайно вразила відкритість єврейської молоді до діалогу, до спроб зрозуміти основні засади християнської віри. На жаль, до діалогу не долучились представники ортодоксальної гілки юдаїзму, проте сподіваюсь цей довготривалий процес пошуків порозуміння із ними матиме успішні результати.

Отже, враховуючи свій невеличкий міжрелігійний досвід, можу сказати, що, незважаючи на усі відмінності між нами, ми, молодь, маємо багато спільного. І думаю, що це спільне доволі очевидне: ми – молодь, яка живе у вирі різноманітних випробувань, яка має боротись із щоденними внутрішніми катаклізмами, шукати свій шлях, намагаючись не розгубити цінностей, які залишили нам у спадок наші батьки.

Нас об’єднує віра в те, що завтра буде новий день, який ми самі повинні створити, подарувавши йому зміст та надію. За долю цього світу ми відповідаємо спільно, і від нас залежить: будемо ми жити в мирі, будуючи міст свободи, чи так і залишимо трагедії минулого без відповідей. «Люди очікують від різних релігій відповідей на те, що глибоко турбує їхні серця: які зміст і ціль нашого життя ... де знайти шлях до істинного щастя» (документ «Nostra Aetate», II Ватиканський Собор, 28.10.1965 р.).

Знаю, що ми, представники різних релігій віримо у різний фінал – рай, нірвану та інше. Але в будь-якому разі, кожен із нас прагне знайти свій Дім, де ми ніколи не будемо мігрантами. Для нас, християн, юдеїв, мусульман тощо, немає сумнівів у тому, що наш Дім – це Всевишній Бог; для Нього ми завжди будемо рідними дітьми, які, можливо, трохи або й сильно заблукали, але не здаються у спробах знайти дорогу до Нього.

Підготувала Лідія Батіг

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Домашня Церква

Наталія Ліхновська
Дух свідчитиме… Як відомо, в грецькій мові поняття «мученик» передається словом «свідок», таким чин... Безперечно, власні зусилля для самоконтролю важл...
Ніна Поліщук
Цінувати. Навчитися цінувати все, що маю. Зберігати внутрішню чистоту і вмиротвореність. Бути в рівн...
Наталія Ліхновська
«Разом із Пеггі Блу ми довго читали «Медичний словник». Це її улюблена книжка. Вона захоплюється хворобами і запитує себе, які...
Наталія Ліхновська
«…Архетип незрячого вказує на втрату самоусвідомлення, западання в сон, відчуття небуття, перетворення в ніщо. Існувати – значить бути видимим.»Джон Галл...
Мартa Гладкa
З кожним роком у Львові збільшується кількість сакральних споруд. Сучасні архітектори послуговуються...
Марія Гаврилишин
Ден пішов добровольцем до Національної гвардії у перших рядах.  Новини про нього ми дізнаємось від його молодшої сестри, яка періодично...
Олена Гриньків
Не так давно «Духовність» проводила інтернет-опитування щодо формату викладання християнської етики в школах. Тема актуальна і цікава, тож в мене...
Ліда Батіг
Англійський письменник Вільям Коллінз колись сказав: "У житті кожної людини, напевно, знайдуться хви...
Марія Голяш
В наш час дуже часто звучить питання із знаками оклику – в чому моє покликання, як знайти його, ві...
Сніжана Зелінська
   Очень тяжело говорить о мире во время войны. Еще тяжелее говорить о нем в памятные дни, которые м...
Наталія Ліхновська
«Маловіре! Чого ти засумнівався?», - звернувся Ісус до Петра, коли той, злякавшись сильного вітру, почав потопати. Такий брак певності може...