Оля – студентка-переселенка, яка навчається в Українському католицькому університеті. Вона разом зі сім’єю до серпня 2014 року проживала у Луганську, але, внаслідок бойових дій, переселилася до Львова, у якому знайшла себе.

 -        Олю, вже декілька років Ви проживаєте у Львові. Як часто буваєте на своїй малій батьківщині?

–        Останній раз у Луганську я була ще напередодні Нового 2014 року. І туди більше не поверталась. Це пов’язано з тим, що мої батьки внаслідок бойових дій змушені були покинути рідне місто у серпні того ж року. Саме через це обірвалися будь-які зв’язки з рідною землею, друзями та знайомими.

 

-        Поділіться спогадами про те, за яких умов батьки прийняли остаточне рішення покинути домівку і фактично під обстрілами втікати у зовсім незнайомий Львів…

Вони переїхали до Львова насамперед тому, що я тут уже навчалася на факультеті журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка. Як тоді сказала моя мама, не було сенсу їхати в інше місто. Хоча могли, адже після того, як батькам останнім поїздом вдалося виїхати з Луганська, вони ще тиждень проживали у Харкові.

-        До речі, чому Ви вирішили навчатися саме у Львові? Можливо мали знайомих, які тут уже навчалися?

Ні, нікого зі знайомих не мала, хто б навчався у Львові. Я сама вперше приїхала до міста. Навчатися у Львові – це було моє спонтанне рішення. Перед цим у Луганську закінчила ліцей іноземних мов. І коли потрібно було зробити вибір свого подальшого фаху за профілем філолога – вчителя іноземної мови чи перекладача, то я себе ні першим, ні другим не уявляла. Тому вирішила все кардинально змінити, переїхавши у зовсім інше місто і обравши зовсім інший фах. Скажу відверто, що тоді мене мало хто розумів, а точніше сказати – ніхто.

–        Зрозуміло, що Ви і Ваша сім’я пережили за останні два роки невимовний страх. Які чинники допомагали Вашій сім’ї долати ті страхи та адаптовуватися до нових умов проживання?

У цій ситуації, що склалася на той час, було розуміння, що нічого змінити не можна. І єдиний вихід був прийняти її такою, яка вона є, і намагатися щось зробити не тільки для себе, але й для батьків. Тому, коли влітку 2014 року мама приїхала до мене, то я насамперед  розуміла, що потрібно йти і працювати, щоб можна було орендувати квартиру у Львові. І тому пішла працювати зовсім не за фахом, а туди, де добре і стабільно платили – у компанію одного з мобільних операторів. Мабуть, єдиним таким чинником був стимул.

– Після остаточного переїзду до Львова внаслідок бойових дій у Луганську, чи відчули Ви певні переломні зміни у психологічному та духовному плані?

– Для мене особисто, мабуть, що ні. Єдине, що мама мала певні тривоги у психологічному аспекті, адже ніяк не хотіла змиритися з тим, що в одну мить довелося залишити роками усе нажите і надбане важкою працею, залишитися без роботи, щоденного спілкування з друзями та родиною. Тобто позбутися звичного й усталеного укладу життя і виїхати у зовсім географічно протилежне місто. У мені ж змінилося єдине – я зрозуміла, що можу покладатися лише на себе, на власні сили.

Як Ви думаєте, які особисті якості допомагають людині мобілізовувати сили, щоб жити всупереч?

Безвихідь. Саме вона стимулює працювати і знаходити рішення на складні виклики. У перший період, коли ми разом зі сім’єю опинилися у Львові було важко: відсутність житла, роботи. Потрібно було не складати руки, а якось пристосовуватись до нових викликів.

-        А чи допомагали Вам громадські організації на перших порах?

Ні. Ми жодної допомоги не відчували від громадських організацій, які на той час працювали у Львові. Усі свої проблеми із пошуком житла та роботи ми вирішували самостійно. Що стосується оренди житла, то у Львові з цим була і є на сьогодні надзвичайно велика проблема – певна «дискримінація» переселенців. Я це на собі відчула, коли мені відмовляли у житлі, бо я переселенка. Це надзвичайно неприємно.

-        Молодь, яка також зазнала переселення, проводить спільно певні зустрічі або створила окрему молодіжну організацію?

-        Я такої організації не знаю. Переселенці збираються разом при релігійних організаціях, які в певний період допомагають із харчуванням і певними засобами. Більшість з таких людей, на мій погляд, є замкненими, бо, як кажуть, власна проблема завжди буде ближчою собі, аніж чужому.

Воєнні дії на Сході України, які тривають понад два роки, зумовили у Вас певні зміни у професійному журналістському житті?

– Знаєте, я хочу стати добрим журналістом-міжнародником. Навіть наш воєнний конфлікт потрібно розглядати «згори», глобально звертати увагу на загальний міжнародний контекст, аналіз якого дає ключі-відповіді до багатьох процесів в Україні. Адже все взаємопов’язано. Навіть те, хто зараз переможе на президентських виборах у США, може вплинути на ситуацію на Сході країни.

Щоб Ви побажали молоді-переселенцям?

Головне побажання маю таке: ставте перед собою ціль, а способи її досягнення завжди знайдуться.

Розмовляла Оксана Гоцур

Фото з особистого архіву Ольги Ліхобабіної

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Домашня Церква

dalibor
Дух свідчитиме… Як відомо, в грецькій мові поняття «мученик» передається словом «свідок», таким чин... Безперечно, власні зусилля для самоконтролю важл...
Цінувати. Навчитися цінувати все, що маю. Зберігати внутрішню чистоту і вмиротвореність. Бути в рівн...
dalibor
«Разом із Пеггі Блу ми довго читали «Медичний словник». Це її улюблена книжка. Вона захоплюється хворобами і запитує себе, які...
dalibor
«…Архетип незрячого вказує на втрату самоусвідомлення, западання в сон, відчуття небуття, перетворення в ніщо. Існувати – значить бути видимим.»Джон Галл...
З кожним роком у Львові збільшується кількість сакральних споруд. Сучасні архітектори послуговуються...
Ден пішов добровольцем до Національної гвардії у перших рядах.  Новини про нього ми дізнаємось від його молодшої сестри, яка періодично...
Не так давно «Духовність» проводила інтернет-опитування щодо формату викладання християнської етики в школах. Тема актуальна і цікава, тож в мене...
Англійський письменник Вільям Коллінз колись сказав: "У житті кожної людини, напевно, знайдуться хви...
В наш час дуже часто звучить питання із знаками оклику – в чому моє покликання, як знайти його, ві...
   Очень тяжело говорить о мире во время войны. Еще тяжелее говорить о нем в памятные дни, которые м...
dalibor
«Маловіре! Чого ти засумнівався?», - звернувся Ісус до Петра, коли той, злякавшись сильного вітру, почав потопати. Такий брак певності може...