Кілька думок, навіяних презентацією українського перекладу книги Джозефа Ґілла «Флорентійський собор»

Упродовж презентації книги Джозефа Ґілла «Флорентійський собор», що відбувалася в межах ІХ Екуменічного соціального тижня, що його організував Інститут екуменічних студій УКУ, мене не покидала думка, що Ферраро-Флорентійський собор 1439–1445 рр., є незаслужено забутим. Не можна сказати, що він перебував і перебуває поза академічним інтересом: йому присвячені окремі дослідження і написані монографії. Проте для широкого загалу він залишається terra icognita.

Згадуючи про події, пов’язані з цим Собором, найчастіше вибудовується занадто спрощена схема, згідно з якою, говориться не стільки про саму подію Собору, а радше, про Флорентійську унію (відновлення єдності), що відбулася в результаті його рішень: католики сумують з приводу невдачі цієї спроби відновити втрачену єдність між Східним і Західним християнством; православні ж найчастіше говорять про невдалу спробу накинути їм унію з Римом з боку католиків, котрі вже вкотре скористалися вразливою політичною ситуацією візантійців, на котрих вже впродовж тривалого періоду насувалася османська навала, методично задушуючи Візантійську імперію, потрохи добираючись до її серця – Константинополя.

 І в цьому контексті православна сторона ставить цей Собор і унію-єдність в один ряд з Другим Ліонським собором 1274 року, виводячи мотиви їх обох як винятково політичні, де грецькі єрархи і вірні противилися накиданню такої унії, але були примушені до цього імператором, котрий нагально потребував воєнної допомоги з боку католицького Заходу.

Тому тут, щоб мати перед собою повну картину подій, варто згадати про справжній масштаб Собору – про це говорять обидва доповідачі – д-р Антуан Аржаковський та о.-д-р Іван Дацько – прибула грецька делегація в кількості 700 осіб, не менш численною була теж і католицька делегація. Були присутні Папа Римський, Патріарх Константинопольський і імператор Константинополя.

На цьому Соборі відбувалися справжні богословські дискусії, а не диктат західних богословів, як це часто описується. Причому, тут слід сказати кілька слів про методологію підходу до питань: у сучасному офіційному богословському діалозі, що відбувається в межах Змішаної міжнародної комісії з Богословського діалогу між католицькою та православною Церквами[1]під час її заснування було вирішено почати з моментів, стосовно яких католицька і православна сторона мають спільне бачення, на цьому ж Соборі, як пише у Вступі о. Іван Дацько, отці Собору відразу взялися за найпроблемніші питання: додаток «Filioque» («і Сина») до Нікео-Константинопольського символу віри, про походження Святого Духа, про Євхаристію (зокрема про вживання дріжджового чи прісного хліба та про епіклезу), про Чистилище і нарешті – про примат римського архиєрея. Про обрядові відмінності сьогодні вже практично не говорять, проте, останнє питання все ще залишається центром розбіжностей у православно-католицьких відносинах і багато інших є лише похідними від нього. Тому дискусії Собору є надалі цікавими для сучасного двостороннього богословського діалогу.

І врешті, рішення Собору про поєднання підписали всі делегати з обох сторін за винятком митрополита Ефеського Марка Євгеніка. І, як це описано в книзі, обидві делегації були настільки радісними, що почали вітати одні одних і радо обіймалися. З цього ми бачимо, наскільки значущою була ця подія і які великі перспективи вона відкривала… Однак, внаслідок багатьох факторів, які можна довго описувати, ця подія не привела, на жаль, до справжнього і тривалого відновлення єдності Східної і Західної Церков. Проте вона дала поштовх двом історичним подіям з далекосяжними наслідками. Перше – ця унія була позитивно сприйнята у Києві і згодом отці Берестейської унії під час її укладання взяли за основу рішення Флорентійського собору. Московська ж Церква, звинувачуючи Константинополь у зраді Православ’я внаслідок укладення Флорентійської унії, проголосила автокефалію і почала розвивати ідею Москви як Третього Риму, що єдина зберегла ортодоксію, оскільки перший Рим загинув від варварів, другий від турків, бо пішов на унію з Римом і тепер лиш Москва залишилась як оплот Православ’я, а четвертого Риму не буде[2].

Тепер стосовно його несприйняття, і знову про це говорять обидва доповідачі, в 1472 році відбувся синод православних єрархів під головуванням Константинопольського та за участю ще трьох патріархів, де було скасовано рішення Флорентійсього собору. Як бачимо, навіть у суто кількісному представництві – це не є подія, рівнозначна за масштабом Флорентійському собору. Тому, чи мав цей синод повноваження скасовувати рішення Собору? Мабуть, це риторичне питання.

Хоча й історія не має умовного способу, проте нам ніщо не заважає спробувати змоделювати хід подій, якщо б історичні обставини склалися по-іншому. Якби хрестовий похід, зібраний папою проти турків зазнав перемоги під Варною, пише о. Іван Дацько, то доля Флорентійської унії була б, мабуть, зовсім іншою і могла мати успіх. Тоді історія християнства мала б зовсім інший розвиток. Антуан Аржаковський теж зазначає, що той духовний гуманізм, який був присутнім у Флоренції, зазнав невдачі, оскільки був переможений іншим гуманізмом, що був більше пов’язаним з античністю, з владою, з особливим розумінням суверенітету, поняттям нації і держави – а це зовсім не те, що було в дискусіях Флорентійського собору. Якби переміг цей згаданий духовний гуманізм, тоді історія Європи в духовному та інтелектуальному аспектах розвинулась б зовсім по-інакшому.

Флорентійський собор, його дискусії і рішення незаслужено забуті широким церковним загалом, такою є дійсність. І, мабуть, настав час відновити в пам’яті цю знаменну подію, оцінити її гідно і знову звернутися до його рішень. У цьому і покликана допомогти ця книга.

Тарас Курилець

Фото Валентини Євтушок та Ольги Шийки

 

[1] Рос. мовою: Смешанная международная комиссия по богословскому диалогу между Римско-Католической и Православной Церквями / ru.wikipedia.org

[2] «Первые два Рима погибли, третий не погибнет, а четвёртому не бывать».

Наталія Ліхновська
Дух свідчитиме… Як відомо, в грецькій мові поняття «мученик» передається словом «свідок», таким чин... Безперечно, власні зусилля для самоконтролю важл...
Ніна Поліщук
Цінувати. Навчитися цінувати все, що маю. Зберігати внутрішню чистоту і вмиротвореність. Бути в рівн...
Наталія Ліхновська
«Разом із Пеггі Блу ми довго читали «Медичний словник». Це її улюблена книжка. Вона захоплюється хворобами і запитує себе, які...
Наталія Ліхновська
«…Архетип незрячого вказує на втрату самоусвідомлення, западання в сон, відчуття небуття, перетворення в ніщо. Існувати – значить бути видимим.»Джон Галл...
Мартa Гладкa
З кожним роком у Львові збільшується кількість сакральних споруд. Сучасні архітектори послуговуються...
Марія Гаврилишин
Ден пішов добровольцем до Національної гвардії у перших рядах.  Новини про нього ми дізнаємось від його молодшої сестри, яка періодично...
Олена Гриньків
Не так давно «Духовність» проводила інтернет-опитування щодо формату викладання християнської етики в школах. Тема актуальна і цікава, тож в мене...
Ліда Батіг
Англійський письменник Вільям Коллінз колись сказав: "У житті кожної людини, напевно, знайдуться хви...
Марія Голяш
В наш час дуже часто звучить питання із знаками оклику – в чому моє покликання, як знайти його, ві...
Сніжана Зелінська
   Очень тяжело говорить о мире во время войны. Еще тяжелее говорить о нем в памятные дни, которые м...
Наталія Ліхновська
«Маловіре! Чого ти засумнівався?», - звернувся Ісус до Петра, коли той, злякавшись сильного вітру, почав потопати. Такий брак певності може...
Ми рекомендуємо