Основним адресатом посланництва св. о. Івана Боско була молодь. Для наступників святого, салезіан, праця з дітьми є виховно-душпастирською місією. Цьогоріч візантійська вітка Салезіанського згромадження в Україні, яка опікується дітьми і молоддю, що зосталися в складних життєвих обставинах, відкрила новий будинок для сиріт Родинного дому “Покрова”. Освячення відбулося 1 червня, у День захисту дітей. Про діяльність монашої спільноти, про опіку й виховний процес у розмові розповів керівник Родинного дому “Покрова” о. Михайло Чабан.

 

 – Отче Михайле, розкажіть, будь ласка, якою є основна діяльність спільноти?

  Основною місією спільноти св. Филипа Рінальді є праця з дітьми й молоддю. Власне в 2007 році відкрили Родинний дім “Покрова” і розпочали діяльність із дітьми-сиротами, напівсиротами, дітьми, які лишилися в тяжких життєвих ситуаціях. Ми почали їх брати в нашу конкретну структуру і пропонувати їм життя, подібне до родинного. Ми старалися створити такі умови, щоб вони відчули, що є любленими, що живуть у середовищі, яке бажає їм добра. Хочемо, щоби ця особа, ця дитина була добрим християнином і чесним громадянином.

– З якими труднощами стикнулися тоді отці під час відкриття Родинного дому “Покрова”?

  Ми відчували, що є багато дітей, які лишаються просто на вулиці. Особливо в такий холодний період, коли настає зима, великі морози. І ми хотіли зробити для тих дітей дім, у який вони могли би прийти погрітися, перебути якийсь час, переночувати навіть. Але з часом наша ідея переросла у створення конкретного будинку, який мав би займатися дітьми 24 години.

Звичайно, труднощі були, перш за все, бюрократичні. Але органи влади завжди допомагали їх поборювати. Тому що це була якоюсь мірою велика альтернатива для інтернатських закладів. Держава старається зробити так, щоби дітей не було в інтернатах, і ми запропонували щось нове.

Різні державні структури просили нас, щоб ми взяли дітей і ми практично мусили віддати частину монастиря під цей задум. І, звичайно, відразу треба було шукати персонал, який би допомагав, тому що виховувати сорок хлопчиків не є легко і не можна довірити будь-кому.

– А хто працює з дітьми?

–  Працюють отці-салезіани, тобто задіяні троє салезіан: я і двоє братів. Також волонтери,  педагоги та професійні вихователі.

– Отче Михайле, розкажіть про особливості нового будинку для сиріт. На скільки дітей він розрахований? Який шлях пройдено від задуму до відкриття?

  Задум відкриття нового будинку появився тоді, коли побачили, що дітей є дуже багато. Дітей, які потребують власне такої форми життя. Форми життя не в інтернатах, а такої, що більше подібна до сімейної, родинної. Також задум цей з’явився, коли ми побачили, що тих приміщень, які в нас тут є, недостатньо. Це монастирські келії, кімнати, які ми переробили в кухню, клас, кімнати-спальні, ігрову, але, безперечно, місця дуже бракувало. Зрештою, було дуже прикро, що не можемо відповісти на прохання інших структур, далеких родичів, які просили нас, щоб ми взяли ту чи іншу окрему дитину. І в нас виникла мрія створити новий повноцінний будинок, у якому могло би жити більше дітей.

Ми почали той шлях, коли знаходили добродіїв, писали проект. Цей будинок почали будувати чотири роки тому. Він побудований так, що діти не живуть усі разом, як велика структура. У ньому практично поміщається сто двадцять дітей, які живуть групками, своєрідними сім’ями. 15–17 дітей мешкають в одній частині й мають окрему кухню, їдальню, ігрову, клас, спальні. Вони живуть із окремими вихователями, які ними опікуються.

Також частину цього будинку ми зарезервували для студентів, для дітей, яким виповнюється 18 років. Вони надалі зможуть у нас проживати три роки, п’ять років, доти, доки не знайдуть пристановища у своєму житті, доки не освоять якоїсь професії, доки не зможуть заробляти й орендувати якусь квартиру. Їх кількість – до сорока осіб.

– У кого є шанс потрапити у ваш будинок?

  Сироти, напівсироти, діти, батьки яких позбавлені батьківських прав, або діти з неблагополучних сімей, тобто батьки в них є, але не можуть виконувати своїх функцій – залежні від алкоголю, від наркотиків або мають якісь психічні розлади. Ці діти можуть до нас потрапити за розпорядженням опікунської ради. Усе на офіційному рівні. Тобто, хтось сигналізує, що є така дитина, звертається до органів опіки, і вони скеровують до нас цю дитину. Звичайно, з нами радяться, питаються, чи маємо місце, чи можемо.

Багатьох дітей беремо з притулку на Левандівці, з вул. Таджицької. Тому що, наприклад, інтернат, що на вул. Таджицькій, розрахований для дітей дошкільного віку, а після цього їх розподіляють по різних інтернатах.

– Чого навчають у будинках для сиріт-вихованців, яким є їхнє життя загалом?

  Діти живуть так, як у нормальних сім’ях. Вони навчаються, ідуть одні до 70-ї, інші в 63-тю школу, у гімназію ім. Климентія Шептицького. Ходять на різні гуртки, зустрічі, беруть активну участь у парохіяльному житті. Тобто стараємося, щоб ці діти повноцінно розвивалися.

Дуже боявся, коли дитина йшла до школи в перші роки, що інші батьки будуть упереджені до наших дітей, тому що це все ж таки сироти. Проте дуже прихильно ставляться до наших дітей, і навіть не зауважується якось такої різниці між дітьми нашими й «домашніми», які живуть із батьками.

– Безумовно, серед вихованців є талановиті діти. Чи якось заохочуєте їх розвивати свій талант і як працюєте над цим?

  Так, безперечно, є діти талановиті, дуже талановиті. У нас є діти, які мають хист до малювання. Ми стараємося, щоби вони вже зараз ходили на гуртки, пов’язані з малюванням, брали участь у конкурсах. Наприклад, у конкурсі “Золотий мольберт” наші діти зайняли призові місця. Спортивні діти дуже люблять футбол, волейбол. Частина також бере участь у нашому парохіяльному хорі. А ще пропонуємо танці. Звичайно, під час вибору професії намагаємося, щоб дитина вибрала собі професію за своїми здібностями й бажанням.

– Чи піклуєтеся про дітей після того, як вони досягли 17-річного віку.

  Безперечно, ми з ними спілкуємося. Якщо вони в нас живуть, маємо обов’язок за ними дивитися, тому що державні органи так само цікавляться дитиною до 21 року, якщо це сирота. І, звичайно, як особи, які їх виховували, маємо велике бажання допомогти добре крокувати дорогою життя.

– Коли діти вибирають професію, вони мають можливість вступити до будь-якого ВНЗ?

  Зараз у нас є п’ятеро випускників. Усі навчаються в різних закладах. Тобто це суто їхнє бажання. Ми на них не тиснемо, тільки можемо щось порадити. Один навчається в коледжі від Національного університету «Львівська політехніка», інший у «Львівському вищому професійному художньому училищі», ще один хоче бути слюсарем. Цього року четверо планують вступати до Львівського державного університету фізичної культури. Допомагаємо, безперечно, радимо, але завжди їхнє слово останнє.

– А ви організовуєте туристичні поїздки, наприклад, влітку?

  Ми щороку їдемо на море. Цього року не знаю, чи вдасться нам організувати таку поїздку через ситуацію, що склалася в Україні. Ми завжди два тижні відпочивали на  Азовському морі. Також у минулі роки мали поїздку до Німеччини, в монастир отців-салезіан біля Бремена. Іще з частиною дітей їздили до Італії та Швейцарії.

– У будинках для сиріт вашої спільноти мають можливість перебувати діти різних конфесій чи тільки однієї?

  У нас є діти різних конфесій, ми не робимо жодного винятку. Приходили діти, в яких взагалі не було християнського виховання. Були випадки, що приходили діти, і хресні казали, що вони є православними того чи іншого патріархату. Я їм казав, якщо мають можливість, час, то нехай ідуть зі своїм похресником до церкви, в яку бажають.

– Будинки для сиріт і їх утримання – це дуже вартісний проект. Чи є стабільні джерела надходжень?

  Звичайно, на утримання та закупівлю маємо трохи власних коштів, а частину дає держава:  наприклад, на купівлю одягу, взуття або поїздки. Але на все інше мушу шукати фінансування з року в рік. Переважно допомагають добродії з-за кордону. Є деякі організації та люди, що стабільно допомагають, деякі відмовляються, бо економічна ситуація у світі дуже важка. Тоді знаходяться інші. Уся робота основується суто на благодійних коштах.

– Як відбувається співпраця між згромадженням і місцевою владою?

  У нас дуже тісна співпраця. Це можемо побачити навіть на прикладі того, що наші отці працюють у соціальних структурах міста Львова. На вул. Кирилівській у будинку для безхатченків працює отець Олег, член нашого згромадження. Так само ми донедавна працювали в соціальному готелі на вул. Городоцькій, де також є приміщення, що приймає студентів із неблагополучних сімей і сиріт та напівсиріт.

Розмовляла Ірина Хомин

Фото надав о. Михайло

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Домашня Церква

Наталія Ліхновська
Дух свідчитиме… Як відомо, в грецькій мові поняття «мученик» передається словом «свідок», таким чин... Безперечно, власні зусилля для самоконтролю важл...
Ніна Поліщук
Цінувати. Навчитися цінувати все, що маю. Зберігати внутрішню чистоту і вмиротвореність. Бути в рівн...
Наталія Ліхновська
«Разом із Пеггі Блу ми довго читали «Медичний словник». Це її улюблена книжка. Вона захоплюється хворобами і запитує себе, які...
Наталія Ліхновська
«…Архетип незрячого вказує на втрату самоусвідомлення, западання в сон, відчуття небуття, перетворення в ніщо. Існувати – значить бути видимим.»Джон Галл...
Мартa Гладкa
З кожним роком у Львові збільшується кількість сакральних споруд. Сучасні архітектори послуговуються...
Марія Гаврилишин
Ден пішов добровольцем до Національної гвардії у перших рядах.  Новини про нього ми дізнаємось від його молодшої сестри, яка періодично...
Олена Гриньків
Не так давно «Духовність» проводила інтернет-опитування щодо формату викладання християнської етики в школах. Тема актуальна і цікава, тож в мене...
Ліда Батіг
Англійський письменник Вільям Коллінз колись сказав: "У житті кожної людини, напевно, знайдуться хви...
Марія Голяш
В наш час дуже часто звучить питання із знаками оклику – в чому моє покликання, як знайти його, ві...
Сніжана Зелінська
   Очень тяжело говорить о мире во время войны. Еще тяжелее говорить о нем в памятные дни, которые м...
Наталія Ліхновська
«Маловіре! Чого ти засумнівався?», - звернувся Ісус до Петра, коли той, злякавшись сильного вітру, почав потопати. Такий брак певності може...