Події, які завершували минулий рік, розпочали цей рік, а особливо ті, які відбулися наприкінці лютого сколихнули кожного з нас, змусили задуматися над системою, в якій живемо, над долею нашої країни. Усе почалося з Євромайдану, але ще нічого не закінчилося. Революція триває і триватиме ще довго в наших серцях і нашому суспільстві.

 У цьому протистоянні влади і людей, протистоянні цінностей, матеріальних і духовних, боротьбі за свободу велике значення має духовенство і, зокрема, священики, які перебували на Майдані у Києві у найважчі часи. З одним з таких активних отців мені вдалося поспілкуватися. Це о. Микола Мишовський, головний редактор журналу Credo.

– Отче, коли Ви вперше приїхали на Майдан і скільки разів взагалі були там?

- Я вже збився з рахунку скільки разів був на Майдані і коли саме поїхав вперше. За ці три місяці було дуже багато різних подій і вони всі дуже сильно відрізняються одна від одної.

Багато людей порівнюють Майдан цьогорічний з Помаранчевою революцією. Певні подібності є, але не зовсім. Бо якщо порівнювати, то «помаранчевий майдан» – це був більше фестиваль. А цей Майдан мав різні етапи, які історики з часом досліджуватимуть, чим один етап відрізнявся від іншого.

Спочатку було більш-менш спокійно. Нам здавалося, що настав кінець світу, коли побили студентів, – цього було вже занадто і забагато. Під час розгону 11 грудня, я теж тоді був, здавалося, що це край, абсолютно щось неможливе. Міжнародні спостерігачі перебували у Києві, але, незважаючи на це, нас намагалися розігнати. Хоча слово «розігнати» асоціювалося тоді щонайбільше з легким побиттям. Усі пізніші події – перша смерть – вбивство Сергія Нігояна, потім Михайла Жизневського, викрадання людей, стріляння кулями по людях.

Також кілька разів приїздив і пізніше, був на Грушевського. Це був уже зовсім інший момент. І востаннє я був з вівторка 18 лютого по ніч суботи 22 лютого. Тоді було найгарячіше і я сподіваюся, що вже ніколи в житті більше нічого подібного не переживатиму.

- Під час Помаранчевої революції Ви також їздили до Києва?

– Тоді не їздив до Києва, бо більше був задіяний у парохії. Однак це дуже різні речі. Помаранчева революція була пов’язана з невибиранням одного кандидата в президенти і вибиранням іншого, тобто це була відверто політична справа. Натомість на цьому Майдані вже не йшлося про політику. І мені дуже подобається, що люди, які стояли на Майдані, люди, яких знаю, дуже критично ставляться до політиків і політики загалом. Мені це подобається, імпонує, тому як священик міг фізично там перебувати.

- А чому Ви вирішили поїхати на Майдан?

-  Я відчував, що мушу бути на Майдані, бо там б’ють людей. Якщо хочуть, то нехай б’ють і мене. Якщо я зможу когось захистити, то буду захищати. Якщо можу молитися з тими людьми, то буду молитися. Я не думав, що відпускатиму гріхи людям, які помирають, але й це робив.

- Отож Ви були на Майдані під час різних етапів розвитку революції. Наскільки сильними були відмінності Майдану листопадового, грудневого і Майдану наприкінці січня-лютого?

По-перше, змінювалися вимоги. Загалом на початку мітингувальникам було б цілком достатньо відставки Азарова і покарання беркутівців, багатьох людей це б цілком заспокоїло. Питання євроінтеграції стали другорядними для мітингувальників, хоча не для політиків.

Згодом виникли інші вимоги, стало зрозуміло, що без відставки Януковича вже нічого не вийде. Усі розуміли, і я особисто в цьому був переконаний до кінця, що можливий тільки мирний протест. Та й у січні багато людей ставилися з острахом до хлопців у масках, зі зброєю в руках. Хоча врешті-решт, яка там зброя, хіба що палку чи кийок у руках вважати зброєю. Але порівняно з автоматом Калашникова, який може вбити десятки людей за кілька секунд, то це – не зброя.

Проте, коли на початках бачив таких хлопців у масках, я до них підходив, і по-священичому сварив їх, кажучи: «Хлопці, навіщо? Це ж не потрібно! Покайтеся». Тепер шкодую про те, бо розумію – ті хлопці, однак, мали рацію у тому, що треба було від початку бути рішучішим. І тепер питання насильства-ненасильства, прощення і як з цим жити далі тепер виринає постійно.

Хоча після розгону 11 грудня я побачив, що чоловіки, які стояли в помаранчевих касках, великого сенсу з яких, на жаль, не було, ці люди стояли, і я відчував, що вони не вступляться поки їхніх вимог не виконають. Тобто рішучість була від початку.

- Ви їхали до Києва і там вже планували, чим займатися чи якось співпрацювали з іншими священиками?

- Весь Майдан стосовно організації – це самоорганізація. Від передавання бруківки, як це робили люди, до роботи священиків. Усе було дуже просто. Ти прийшов – ти є. На сцені щогодини співали гімн, після того була молитва і пізніше хтось зі священиків міг сказати якесь слово.

Особливо ночі були дуже різними. Були ночі, коли треба було пережити майже 20-градусний мороз, а були й такі, особливо це 11 грудня і 19–20 лютого, коли реально відчували, що до ранку нас уже не буде. Не знаю, чи серед живих, але на Майдані, то точно. Треба було тоді просто стояти і підтримувати людей молитвою, присутністю, якимось підбадьорливим словом.

Тобто чогось такого, як організації самої по собі, не було. І не тільки серед священиків, а й серед всіх людей. Попросту кожен бачив потребу та її виконував. На Майдані було помітно дуже важливу річ – там не люблять балакунів. Особливо зараз з’явилося дуже багато людей, які найкраще знають, як і які ідеї треба втілити в життя. На Майдані це вважалося правилом поганого тону. Якщо хочеш щось зробити і знаєш як, то йди і роби. Немає часу на те, щоб балакати і вислуховувати чиїсь велемовні теорії. Я думаю, що ця риса з Майдану повинна поширитись на все суспільство. Бо в нас є дуже багато охочих «помолоти» язиком і натомість дуже мало охочих засукати рукави і робити щось самим.

- Наскільки мені відомо Ви не тільки працювали як душпастир, а і чергували на барикадах. Чим Ви конкретно займалися?

- Я був там, де була потреба. Хотів йти на сцену молитися, якщо там бракувало священиків - молився там. Коли бачив, що священиків забагато на сцені, тоді йшов до людей, розмовляв з ними, спілкувався. І це спілкування було іноді активним, іноді ні. Або йшов у молитовний намет і там проводив молитву чи служив Літургію, сповідав, якщо хтось підходив.

–    А загалом, яка роль священиків на Майдані? Церква сповна змогла прислужитися людям у цей складний для нашої країни час?

- З одного боку, нас було достатньо багато, але в деякі моменти нас могло би бути набагато більше, конкретно священиків, і мені через це було трохи прикро. Хоча нас було багато, але було би краще, якби було ще більше.

Моє розуміння душпастирства таке, якщо я розповідаю людям, де гріх і де не гріх, тоді я маю моральне право бути з цими людьми, коли їм погано і не ставати десь там збоку. А бути разом з ними тоді, коли час веселитися і тоді, коли сумно, страшно, коли можуть вбити. Священство воно зобов’язує до того, щоб бути разом з людьми.

–    Ви також писали у Facebook, що підходили до щита, де силовики стояли на Грушевського і спілкувалися з ними. Ви вірили в те, що вони зможуть перейти на сторону народу?

- У якийсь момент вірив. Для себе дуже чітко усвідомлював, що я як один з членів мітингу стою якось трохи збоку, бо стою не за політику, а за людей, стою там не так за євроінтеграцію, як за гідне життя.

І коли я підходив до силовиків розмовляти, спілкуватися, переконувати, то внутрішньо відчувалося те, що я, розмовляючи з ними, можу їх більше стримати, ніж стримував би їх фізично своєю силою. Коли я приходив до них, обмундированих, і трохи згори дивився, бо маю високий зріст, і сварив, кажучи, що це гріх, що так не можна, що це не по-людськи. Видно було, що багато хто з них просто соромляться. І я побачив, що все-таки вони можливо прислухаються до священика і можливо якась з цього користь буде. Я дуже сильно на це сподівався.

Пізніше як уже розмовляв, а не тільки вів монолог, то побачив, що дуже часто – це не далекі люди. Я не скажу про всіх, бо до всіх не підходив. Беркутівці – це одна, ВВшники – це інша історія. Але з тими, з ким розмовляв, багато хто з них мали таку аргументацію: нам платять, це наш заробіток, нам потрібно десь брати гроші, ось такого типу. І я бачив, яка прірва у серцях між мітингувальниками і цими силовикамии. Я їм розповідаю про майбутнє країни, а їх це взагалі не цікавить. Вони кажуть і аргументують, що зруйнована бруківка, що там спалили якусь стіну. Натомість, коли розповідав, куди котиться країна, що все зав’язло в хабарництві, корупції та безвиході, певній соціальній апатії, то переконувався, що вони не розуміють, про що кажу. Хоча, з одного боку, розмови давали якийсь ефект, тому що їх багато що не влаштовувало в країні, зокрема, їх не влаштовувала їхня зарплата, але це знову повертало їх тільки до якихось матеріальних цінностей. Це було прикро, але я бачив, що можна було щось зробити.

Я також знаю випадок одного ВВшника, який сам родом з Хмельниччини і він у якийсь момент сказав, що хоче їхати додому, що його вже не цікавить міліцейська кар’єра, він пакується і їде додому. Результат був такий, що його тяжко побили, і він, здається, чи від переохолодження, чи ще від чогось помер у лікарні, коли вже приїхав додому. Так що напевно було багато таких солдат, які може би і хотіли піти звідти, але це не зробили, можливо і через страх. Я сам особисто зі сцени, а також приватно закликав беркутівців і ВВшників, щоб вони йшли додому живими і здоровими.

Тоді думав і зараз впевнений, що треба було переконувати їх, можливо тоді можна би було багато чого уникнути. Хоча відчувалася стіна і прірва між нами.

–   Тож Ви були у Києві під час першого активного штурму Майдану 11 грудня. Що Ви відчували тоді, а потім і в інші напружені моменти на Майдані, яких було чимало?


– Усе пізнається у порівняннях. Багато разів повертався до цих моментів і за останні кілька днів для мене немовби проминула вся історія, ціла епоха. Тоді 11 грудня нам здавалося, що це просто кінець світу. На нас йдуть з палицями, ми виходимо з хрестами, ми молимося перед тими беркутівцями, ми їх переконуємо, щоб вони не били людей, щоб навернулися. І таких священиків було дуже багато. Ми пробували якось стримувати їх і тоді нам здавалося, що це щось неймовірне, що це щось на межі кінця світу. Натомість те, що вже трапилось 19–20 лютого показує, що не вистачало жодних слів. Навіть важко порівняти ці дві дати, бо вони відрізняються дуже сильно. Бійка і вбивство, потім бійка, вбивство і вбивство 80 людей – це дуже різні речі.

–    Наскільки відчутними були духовні зміни мітингувальників у міру того, як змінювалася ситуація в країні та й на Майдані?

- Щоб казати загалом треба ближче знати тих людей. Події розвивалися дуже швидко, стрімко. Однак знаю людей, які казали, що прийшли до Бога, до мене кілька людей підходили, які казали, що вже хочуть охреститися. Багато людей думали про прощення, а про це дуже складно думати в контексті цих убивств.

Зміни відбувалися дуже сильні в людях, наприклад, знаю дівчину, яка не шкодувала автобуса, що згорів на Майдані біля стелли і належав її батьку. Тобто тоді, коли міліціонери шкодували чужої муніципальної бруківки і постійно плакалися за неї, казали, що її понищили і як це недобре, що її більше не буде, натомість ця дівчина, автобус якої спалили, каже, що це все дрібниці, цей автобус порівняно з тими людськими втратами, яких ми зазнали, – це щось таке, про що навіть не слід говорити. Тобто треба розуміти, що люди стояли героїчно, а зміни були і зміни є.

–    Після 18 лютого Ви знову поїхали на Майдан. Тоді вже було багато смертей після атак силовиків, а 20 лютого взагалі почався розстріл людей. Пізніше з’явилася інформація, що перед тим тих, кого відправляли на передову, сповідали. Ви теж сповідали тих, хто йшов на передову?

- Організовано ніхто до сповіді не йшов, хто з людей хотів посповідатися, той підходив. У мене конкретно таких випадків не було. Але були люди, які підходили сповідатися в інших випадках.

–    Чорний четвер назавжди увійде в нашу пам’ять. Того дня Ви на власні очі побачили людей, які зазнали непоправної втрати, зокрема батьків і рідних, друзів. Як Ви допомагали цим людям? Та й як самі змогли пережити ті дні?

- Я ще не пережив тих днів, бо вже пройшов понад тиждень, а воно мені все досі перед очима , і думаю, що так буде ще дуже довго. Тож з цим треба буде вчитися жити.

Допомагав по-різному. Бачив, що несуть пораненого, то я його ніс, спершу пробував помолитися за його здоров’я, потім розумів, що треба швидко відпускати гріхи, а за трохи побачив, що він уже кілька хвилин вбитий.

Коли ситуація трохи втихомирилась, пострілів уже не було, просто ходив і розмовляв з людьми. Багато людей були в шоці, тож їх треба було вислухати і зосередити їхню увагу на чомусь іншому, щоб хоча б трохи їх розслабити, тому що люди були у дуже великому стресі і великій напрузі.

Тобто одна допомога полягала в тому, щоб допомогти, коли хтось несе щось важке, а інша – коли просто ходиш і розмовляєш з людьми, намагаєшся якось їх підтримати, поплескати по плечі. Треба було побути з тими людьми чи з тими батьками, яких синів повбивали. От наприклад, побачив жінку, яка плаче, підійшов і поплескав її по спині, а вона вибухнула плачем і риданням, я подумав спочатку, що це мати або сестра когось з убитих, а вона готувала цим хлопцям їсти, а тепер тих двох хлопців немає.

Я також відправляв похорон для двох хлопців на Майдані безпосередньо. Для одного хлопця, який тут з Вінниці, відправив панахиду і також у Жмеринці відслужив похорон за хлопцем.

Ви є активним також у соціальних мережах і ваш запис у Facebook після відспівування 19-річного хлопця: «Коли лунали зеку смерть, я розумів, що так не можна, але я не можу засуджувати людей», виокремлює дуже важливе нинішнє питання. Це питання прощення, помсти і справедливості. Як зараз бути з тими, хто нібито «кається», можливо щиро, а можливо для того, щоб уникнути покарання? Беззастережно прощати і жити з ними далі в одній країні, сподіваючись, що більше вони такого зла не вчинять чи вимагати справедливості і суду?

– Потрібно дуже чітко усвідомлювати дві речі, які не заперечують одна одну. Тобто потрібно простити – це аксіома для християнина. Ми не можемо не вибачити, ми не повинні носити ненависть у своїх серцях, бо ця ненависть буде з’їдати нас із середини, нас це постійно гнітитиме і нічого доброго з цього не вийде для нашого духовного розвитку і для нашого вічного життя. Але це зовсім не означає, що ми не повинні вимагати справедливості. Хоча кричати «зеку – смерть» я особисто кажу, що так казати не можна. Втім, як сказати це тим людям, які переживають біль втрати, що ось вони з тим товаришем три місяці стояли на одній барикаді, а тут у нього куля в голові, його вже немає?! Треба розуміти, що ця людина зараз не готова ще цього прийняти, а для прощення повинен настати якийсь відповідний момент. Натомість мені також не подобається гасло «Слава нації – смерть ворогам!» або «Україна понад усе!», бо ми з цими гаслами далеко не підемо. Скажімо інші гасла «Слава Україні – героям слава!» – це вже інші речі, ми бачили тих героїв, ми їх знаємо особисто, можемо казати так, їм слава, бо вони героїчно вчинили.

А як бути тим батькам, у яких забрали синів?

Величезне горе втратити свою дитину. Мій брат у 1986 році не дослужив 2 місяці у радянській армії. Він був хворий, йому робили операцію у Львові і його привезли мертвим додому, після 2 років служіння у війську. Тож я з дитинства пам’ятаю біль втрати. Тих батьків, яких я зустрічав, наприклад, пані Зою, маму Максима з Вінниці, якого було вбито. То вона казала, що прощає вбивцям її сина і не бажає їм нічого злого. Тобто людина має внутрішні дуже сильні якості і вона може жити без цієї злоби і це дуже важливо. Натомість треба дуже чітко підкреслити і залишитися з цією думкою, що простити і не мати ненависті – це одне, але вимагати справедливості – це інше.

Я особисто вважаю, що покараними мають бути дуже багато людей. Зараз прийшов такий момент, коли всіх собак вішають тільки на Януковича, так немовби не було членів Партії регіонів після розгону студентів. Вони могли звідти вийти масово і він би побачив, що треба щось змінювати. Тобто моральна відповідальність є на членах Партії регіонів, моральна відповідальність – на всіх членах спецгруп. Коли говоримо про спецпризначенців, то завжди йдеться тільки про беркут – це несправедливо, тому що вінницький «Ягуар» роздягав і знущався над козаком Михайлом Гаврилюком. Так що там не тільки «беркут» заплямував свою репутацію. Я думаю, що «беркутівці», «ягуарівці», спецпризначенці «Альфи» – це ті люди, які повинні бути ізольованим від суспільства. Тому що маньяки не мають права ходити вулицями. Якщо у них щось негаразд із психікою, а мені здається, що це так, тому що психічно здорова людина не може стріляти по інших, тому що у них були і є відверті вияви і ознаки садизму. Мені здається, що їх потрібно спочатку лікувати в психіатричних лікарнях, а пізніше саджати на певні строки. Звісно, не можна всіх однаково саджати в тюрму. Когось можливо на кілька місяців, когось всього на кілька років, а когось потрібно і пожиттєво. Але це потрібно зробити – інакше наше суспільство залишиться хворим.

–    Ми не маємо права забувати, яку дорогу ціну заплатили наші побратими за вільну Україну і за те, щоб змінити наше майбутнє. Однак ми вже мали одну революцію, після якої настало розчарування. Як не допустити, щоб це руйнівне відчуття не проникло у наші душі знову, а смерть «Небесної сотні» не була даремною?

- Певне розчарування однаково буде. Бо такі є правила людської психології. Завжди після піднесення є якесь упущення. Щоправда, тепер, з одного боку, ніби є якесь піднесення, тому що ніби ми чогось досягли, з іншого боку, коли ми виносили тіло Андрія з Демократичного альянсу, якого я відспівував, і в момент, коли ми виходили на Майдан Незалежності, нам повідомили, що Янукович подав у відставку. Потім Анна Герман спростувала цю інформацію, але це було пізніше, а в той момент, коли я почув це, як факт, всередині не відчувалося жодної перемоги. Тобто пішов він чи не пішов у відставку мені особисто було щиро байдуже, бо тоді це вже не мало значення. Так що розчарування буде.

Але Євромайдан ще й дуже сильно відрізняє від Помаранчевого те, що тоді всю відповідальність скинули на президента. Тоді люди постояли, померзли, потанцювали і вирішили - тепер буде президент, він прийде і порядок наведе. Це дуже небезпечні прагнення, тому що ніхто нам порядку, крім нас, не наведе. І найголовніше те, про що я вже згадував – якщо маєш якусь думку, маєш якусь ідею, хочеш щось зробити – йди і роби. Тепер я думаю, що це молодше покоління, яке підросло, яке є тверезим і яке не застало Радянського Союзу, воно буде робити. От кілька днів тому на вінницькому Майдані після молитви я саме говорив про те, що дуже добре, що у нас не було лідера, бо якби був лідер, ми би знову всю відповідальність віддали йому і знову очікували би, що він усе зробить, а ми би були тільки спостерігачами. Так не буде ніколи. Тож я розповідав про те, що від роботи і зміни кожного залежатимуть і зміни, яких очікуємо. Якщо я нічого не зроблю, то ніхто нічого не зробить і годі чекати щось від якихось посадовців. Тож рецепт від розчарувань після Євромайдану – це вже ні на кого не чекати, бо ніхто нам не прийде і нічого не зробить. Натомість самі робімо зміни!

І ще одне твердження, яке теж просто переповнює соцмережі, звучить воно приблизно так: «Майдан стояв не за зміну облич, не за опозицію, Майдан стояв за нову Україну, без корупції і хабарництва, без продажних судів і політиків. Майдан стояв за зміну системи». Як гадаєте, чи вдалося нам зламати совкову систему?

-  Я ходжу на місцевий Майдан у Вінниці. Хоча стараюся обережно до цього ставитися, бо Майдан, який був до втечі Януковича – це був один Майдан, зараз він вже інший, адже ситуація постійно змінюється. І з київського Майдану поїхав, коли довідався, що мала прийти Юлія Тимошенко. Тож я свідомо і добровільно звідти якомога швидше чкурнув, бо для мене, як для священика, дуже важливо, щоб бути з людьми і не бути з політиками.

Натомість, коли вчора на вінницькому Майдані побачив, що до мікрофону підходять люди, які жодного стосунку до Майдану не мали. Які ще минулого тижня сиділи тихо і абсолютно ніяк не виявляли свої погляди, а зараз випинають груди і кажуть, що ми робили те і те – це виглядає смішно.

Тому ще рано говорити про зміну системи. Зміна облич має відбутись однозначно, тому мають бути вибори. Зараз ніхто спокійно не сприймає цих нових призначень і нового кабміну, але треба розуміти, що «комбайнер не може бути головою колгоспу». Так само для того, щоб бути політиком, депутатом, крім бажань робити щось добре, потрібно мати ще елементарне якесь вміння і без цих вмінь зміни неможливі. Тож чи ми цього досягли – не знаю, ще рано говорити, але мені здається, що це все відбувається повільно і не зовсім зрозуміло як.

–    Зараз почалися також знову розмови про створення Єдиної Помісної Української Церкви. Наскільки можливим є об’єднання конфесій в Україні?

– Я бачу дуже великі ментальні відмінності між Київським та Московським патріархатами, а є ще й Автокефальна Православна Церква і цих відмінностей багато, проте сподіваюся, що це не стане перешкодою. На Майдані ми всі стояли разом і ніхто не питався, хто якого патріархату і хто з якої церкви. Ми просто всі стояли і молилися хто як вмів, хто скільки міг. Натомість стосовно об’єднання це було б прекрасно, але наскільки це можливо, важко сказати.

–    Майдан ще не закінчився, він змінив кожну нормально мислячу людину. «Все тільки починається!» таких кличів у соцмережах дуже багато. Яка роль Церкви і кожного християнина у розбудові нової держави?

- Як тільки розганяли студентів – Майдан тільки починався. Тут можна навести паралель із сусідньою країною з Польщею, де така річ як «Солідарність» тягнулася від 1980 до 1989 року, тобто близько 10 років і над цим працювало все суспільство. Суспільство було змінене із середини і цих змін вдалося досягти власне через це. Натомість у нас, українців, є  «грішок», ми б хотіли швидких змін, ми б хотіли керувати кимось, бути трішки начальником. До прикладу, мене віз з Майдану таксист кілька разів і останнього разу спитав: «А вам от дали якусь посаду? Ви ж теж там стояли». Тобто людям часто хочеться «хапнути крісло», тут треба пам’ятати, що «де два українці – там три гетьмани». Або як кажуть сьогодні: «Всі хочуть бути сотниками і ніхто не хоче бути козаком». Треба розуміти, що процес зміни суспільства буде тягнутися ще роки.

Натомість роль церкви саме в тому, що ми не заторкуємо політики, а кожному кажемо, я навернуся, я відійду від свого гріха, я змінюся, я стану кращим і через це стане кращим моє оточення і стане кращою моя країна. Якомога менше має бути ось цих голосних епітетів і пафосних слів, а якомога більше покори і праці над собою і тоді справді будуть зміни. Церква саме цим займається, тому я оптимістично дивлюся в майбутнє.

Розмовляла Анна Грапенюк

Фото: 1. Богдан Ємець

2-3, 5 – facebook

4 - ukraine-revolution.tumblr.com

6 euromaydan.in

http://thepo.st/

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Домашня Церква

dalibor
Дух свідчитиме… Як відомо, в грецькій мові поняття «мученик» передається словом «свідок», таким чин... Безперечно, власні зусилля для самоконтролю важл...
Цінувати. Навчитися цінувати все, що маю. Зберігати внутрішню чистоту і вмиротвореність. Бути в рівн...
dalibor
«Разом із Пеггі Блу ми довго читали «Медичний словник». Це її улюблена книжка. Вона захоплюється хворобами і запитує себе, які...
dalibor
«…Архетип незрячого вказує на втрату самоусвідомлення, западання в сон, відчуття небуття, перетворення в ніщо. Існувати – значить бути видимим.»Джон Галл...
З кожним роком у Львові збільшується кількість сакральних споруд. Сучасні архітектори послуговуються...
Ден пішов добровольцем до Національної гвардії у перших рядах.  Новини про нього ми дізнаємось від його молодшої сестри, яка періодично...
Не так давно «Духовність» проводила інтернет-опитування щодо формату викладання християнської етики в школах. Тема актуальна і цікава, тож в мене...
Англійський письменник Вільям Коллінз колись сказав: "У житті кожної людини, напевно, знайдуться хви...
В наш час дуже часто звучить питання із знаками оклику – в чому моє покликання, як знайти його, ві...
   Очень тяжело говорить о мире во время войны. Еще тяжелее говорить о нем в памятные дни, которые м...
dalibor
«Маловіре! Чого ти засумнівався?», - звернувся Ісус до Петра, коли той, злякавшись сильного вітру, почав потопати. Такий брак певності може...