Секуляризація – глобальна тенденція  розвитку сучасного суспільства, яке тяжіє до перетворення в остаточно світську модель устрою. І хоча процеси секуляризації в нашій країні перебувають на початковому етапі, порівняно зі ситуацією в Західній Європі, проте вже сьогодні, коли явище ще не набуло трагічних масштабів, нам варто замислитися над тим, як спільними зусиллями відповісти на нові виклики. Як зазначає бельгійський соціолог Карел Доббеларе (Karel Dobbelaere)[1], секуляризація має три рівні: макро (або соцієтальний), мезо (організаційний) та мікро (індивідуальний).

Секуляризація на соцієтальному рівні зводить релігію, яка раніше була системою вищого порядку й охоплювала всі сфери суспільства, до однієї з субсистем сучасного суспільства. Релігійний авторитет значно зменшений, а інші підсистеми – такі як наука або освіта – що далі, то більше втрачають зв’язок із релігійним етосом.

Секуляризація на мезо (або організаційному) рівні – це переважно «внутрішня секуляризація», тобто секуляризація самих релігійних об’єднань, які конкурують між собою та намагаються «підлаштуватися до світу».

Насамкінець секуляризація на індивідуальному рівні полягає у індивідуалізації, невір’ї, нецерковності або зниженні церковної релігійності.

Аналізуючи релігійно-церковне життя в Україні, можна зробити висновок, що в нашій країні відчутні секулярні тенденції на всіх трьох рівнях. Поширення ідеології індивідуалізму та споживацтва впливає на секуляризацію індивіда. Конкуренція християнських конфесій активізує та пришвидшує секулярні процеси в житті релігійних громад. І, зрештою, як можна помітити, серед певної частини українського суспільства є намагання остаточно звести релігію до субситеми, тобто до одного з інститутів морального виховання суспільства.

На кожному з цих рівнів ми – християни, які належать до різних церковних громад та конфесій – спроможні спільними зусиллями відповісти на нові виклики секуляризму. Нас чимало розділяє. У нас не однакова церковна традиція. Дехто з нас зберіг церковне передання в повнішому й автентичному вигляді, а дехто – в силу певних історичних обставин – відійшов від цієї традиції та самовільно додав або відняв щось зі скарбниці загальноцерковного передання.

Однак, нас багато й об’єднує. Ми віримо в те, що цей світ має Творця, Який створив все суще, передусім нас, витворив з небуття, щоб були у світлі буття. Ми віримо у Воплочення, тобто у те, що Бог став людиною заради того, щоб людині відкрити можливість спасіння та обоження. Ми спільні у тому, що Господь помер заради нас на хресті, щоби спасти людину, але зробити це у такий спосіб, щоб не порушити її свободи. Ми всі віримо і в те, що Богочоловік Христос не міг лишитися бранцем смерті та воскрес із мертвих на третій день. І нарешті, багато хто з нас вірує у те, що Воскресіння Христове – це не лише факт життя Богочоловіка, але благодатний дар, що дається Його вірним у таїнствах Хрещення та Євхаристії. Дається як новий у Христі образ буття, що дарує Сам Спаситель. Покликаючись на це – спільне – для нас визнання, ми можемо спільно засвідчити перед світом цілісність своєї віри.

Звертаючись до кожного людського серця, ми маємо засвідчити, що людину не можна звести до її соціальної функції або ролі, що вона має священний вимір, а її покликання – полягає в єднанні з Богом у свободі та любові.

Звертаючись до своєї власної та інших церковних спільнот, ми маємо нагадати їм, що цінність Церкви не в тому, що вона пропонує зручне або комфортне, але справжнє та істинне – тобто важкий, але дійсний шлях до істини та спасіння.

Нарешті, звертаючись до суспільства в цілому, ми можемо засвідчити, що релігія сьогодні змагається не за зовнішній вплив, а за освячення життя людини і має, за словами Святішого Патріарха Варфоломея, «перш за все, зберегти за собою роль пророчу – здатність ясно та критично описувати сучасні проблеми, пробуджувати совість співгромадян і повертати їх до духовного бачення світу»[2].

Серед інших наслідків глобальної, соцієтальної секуляризації називають деперсоніфікацію стосунків. Тип стосунків між людьми, який панував у традиційному суспільстві був пов’язаний із релігійним уявленням про особового Бога та людину як особистість. Однак сучасне суспільство пропонує інший тип комунікації – стосунки, що вибудовані на функціональності, соціальній вигоді, де особистість, особисті стосунки – ототожнюють зі соціальною функцією: тим, чим (а не ким!) ми є у суспільних взаєминах.

Деперсоналізація, втрата особистого виміру у стосунках – це, можливо, найсуттєвіший та найтрагічніший наслідок секуляризації. Адже, як правильно зазначає Карел Доббеларе в суспільстві, де превалюють ролеві, неособисті стосунки віра в особистого Бога, і, відповідно, участь у Євхаристії для багатьох сучасних чоловіків та жінок стає анахронізмом[3].

Це – осереддя проблеми. І саме на це питання ми маємо звернути максимальну увагу. Уявлення про особистісність Бога-Трійці та людини – один з центральних моментів, що відрізняє християнство від інших релігійних традицій. І сьогодні, коли секуляризація ставить під запитанням це надважливе та значуще твердження християнського Одкровення, всім нам, християнам, варто замислитися: як спільно захистити наше уявлення про особового Бога та особисті стосунки між Ним та людиною. І ще, як звернути увагу суспільства на те, що відходження від ідеї особистості, її свободи, здатності самостійно визначати свою долю, може призвести до створення нових тоталітарних суспільних систем, які будуть тлумачити людину механічно, як засіб, як істоту, права та гідність якої мають умовний характер та можуть бути принесені в жертву новим соціальним утопіям.

Нові небезпеки та виклики вимагають нового рівня довіри та солідарності християн. Прикладом такої міжцерковної солідарності може слугувати нещодавнє Звернення Предстоятеля УПЦ Блаженнішого Митрополита Володимира до президента Європейського Суду з прав людини Жана-Поля Коста (Jean-Paul Costa) (23. 06. 2010 р.) з приводу заборони розміщення ікон та розп’ять у публічних місцях Італії, зокрема в школах. Висловлюючись від імені багатомільйонної пастви УПЦ, Блаженніший зазначив, що православні християни України «були прикро здивовані, а також чимало стривожені рішенням Європейського Суду з прав людини, яке забороняло розміщення ікон, хрестів та розп’ять Господа Ісуса Христа в публічних місцях Італії, зокрема у школах». Як вважає Предстоятель УПЦ, «хоча дане рішення на практиці нібито стосується внутрішніх справ окремої країни, проте воно глибоко зачіпає питання свободи віросповідання та культурної ідентичності інших країн — членів Ради Європи»[4].

Звернення Предстоятеля свідчить, що Православна Церква готова до відповідального діалогу з іншими християнськими спільнотами. Діалогу, остаточною ціллю якого має бути захист християнської ідентичності та зміцнення солідарності християн Європи.

ОЛЕКСАНДР (Драбинко),
Єпископ Переяслав-Хмельницький,
Вікарій Київської Митрополії,
Секретар Предстоятеля УПЦ

Фото: http://www.bogoslov-club.org



[1] Бельгійский соціолог Карел Доббеларе, співробітник Центру соціальних досліджень (CESO) Католицького університету Лювена (Catholic University Leuven). Автор декількох фундаментальних досліджень із проблем глобалізації. Бібліографія К. Доббеларе див.: http://alfa.fct.mctes.pt/apoios/unidades/avaliacoes/2007/cvs/Karel_Dobbelaere.pdf

[2] Варфоломей, патриарх. Приобщение к таинству: Православие в третьем тысячелетии / Всесвятейший Патриарх Варфоломей. – М.: Эксмо, 2008. – 368 с. – (Золотой фонд христианства). С. 293.

[3] Karel Dobbelaere. Church Involvement and Secularization: Making Sense of the European Case in “Secularization, Rationalism, and Sectarianism” (with E. Barker and J.E. Beckford eds.), 1993 Oxford: Clarendon Press, 322 p. Р.26.

[4] Звернення Блаженнiшого митрополита Київського і всієї України Володимира до президента Європейського Суду з прав людини. Архів Київської Митрополії. Опубліковано мовою оригіналу на офіційному сайті РПЦ. http://www.patriarchia.ru/ua/db/text/1211234.html

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Домашня Церква

dalibor
Дух свідчитиме… Як відомо, в грецькій мові поняття «мученик» передається словом «свідок», таким чин... Безперечно, власні зусилля для самоконтролю важл...
Цінувати. Навчитися цінувати все, що маю. Зберігати внутрішню чистоту і вмиротвореність. Бути в рівн...
dalibor
«Разом із Пеггі Блу ми довго читали «Медичний словник». Це її улюблена книжка. Вона захоплюється хворобами і запитує себе, які...
dalibor
«…Архетип незрячого вказує на втрату самоусвідомлення, западання в сон, відчуття небуття, перетворення в ніщо. Існувати – значить бути видимим.»Джон Галл...
З кожним роком у Львові збільшується кількість сакральних споруд. Сучасні архітектори послуговуються...
Ден пішов добровольцем до Національної гвардії у перших рядах.  Новини про нього ми дізнаємось від його молодшої сестри, яка періодично...
Не так давно «Духовність» проводила інтернет-опитування щодо формату викладання християнської етики в школах. Тема актуальна і цікава, тож в мене...
Англійський письменник Вільям Коллінз колись сказав: "У житті кожної людини, напевно, знайдуться хви...
В наш час дуже часто звучить питання із знаками оклику – в чому моє покликання, як знайти його, ві...
   Очень тяжело говорить о мире во время войны. Еще тяжелее говорить о нем в памятные дни, которые м...
dalibor
«Маловіре! Чого ти засумнівався?», - звернувся Ісус до Петра, коли той, злякавшись сильного вітру, почав потопати. Такий брак певності може...