«Бідні вчать не скаржитися на життя, не вважати себе жертвою. Бідні вчать бути гуманнішим, милосерднішим», говорить волонтер спільноти св. Егідія у Львові Ярина Матвіїв.

Про проблему безпритульності та спробу розрадити людину в горі ми говорили з координатором спільноти св. Егідія у Львові Іванною Синицькою та волонтером спільноти Яриною Матвіїв.

Розкажіть, будь ласка, як Ви познайомилися зі спільнотою і почали віддавати їй частину свого життя, поєднуючи це з іншою щоденною працею? Чи було це покликанням серця?

Іванна Синицька: Я познайомилася зі спільнотою 10 років тому, якраз під час її зародження у Львові. У той час друзі, які приїжджали з Києва та з Риму до Львова, запросили мене на одну з таких зустрічей спільноти св. Егідія, на якій розказали про спільноту, чим вона займається та про своє служіння.

Ярина Матвіїв: То було 10 років тому. Я ще навчалася в університеті ім. І. Франка і мала багато вільного часу.

Але також, як студентка, мала розуміння того, що хочу робити якісь важливі речі в житті. У мене були амбіції молодої людини, яка хоче щось змінити у своєму місті, тому що бачила на вулицях багато людей, які просять милостиню. Мене обурювало зневажливе ставлення до циган, до людей бідних і в мене виникали питання, чи справедливо, що ці люди страждають. Я хотіла якось допомагати їм, але не знала як. І одного разу в університеті ім. І. Франка, де я навчалася, була презентація спільноти святого Егідія, тоді двоє людей з римської спільноти познайомили мене з організацією. Вони розказали, що це така спільнота мирян, яка робить добрі справи, яка займається допомогою для бідних, для стареньких. Тоді я відчула, що ця організація може дати відповіді на мої запитання.

Чи можете сказати, що спільнота є потрібною як і для убогих людей, так і для тих, хто допомагає?

Ярина: Думаю, що коли людина хоче допомагати, а це суто людська потреба справедливості та гуманності, то робити добро є природно. Допомагати бідним – це також й допомагати собі. Бідні допомагають краще оцінити вартість життя, краще оцінити те, що ми маємо, оскільки ці люди позбавлені цього всього. Коли ти спілкуєшся з ними, то розумієш, що є, насправді, у виграшному становищі порівняно з ними. Бідні вчать не скаржитися на життя, не вважати себе жертвою. Бідні вчать бути гуманнішим, милосерднішим.

Справді, я вчуся в тих людей, які мають більшу потребу, ніж кожен з нас. Вчуся милосердя і це є гарно. І коли можу задовольнити свою потребу робити добро, то відчуваю себе людиною гідною.

Як Ви гадаєте, чому спільнота виникла саме у 1968 р. в Римі? Чи можна це пов’язати з якимись особливими суспільними процесами чи явищами, моральною «спрагою» християн допомагати?

Іванна: У 1968 р. в Європейських країнах відбувалися різні маніфестації студентів, які боролися за справедливість, вони хотіли чеснішого світу. Іншим фактором було те, що ІІ Ватиканський Собор, наголошував на важливій ролі мирянина. І, напевно, на фоні цього молодий студент Андре Ріккарді, який у 1968 р. заснував першу групку студентів, задумувався над тими проблемами, які були. Він бачив багатьох людей, які приїжджали з півдня країни до Рима і були змушені жити в передмісті надзвичайно бідно. Молоді студенти їздили на периферію Рима і відвідували бідних людей, які жили в бараках. Особлива увага була до дітей, які не мали можливості навчатися в школах – вони давали їм уроки, вчили писати, читати. Це те, що змусило молодого Андре задуматися над важкою ситуацією 1968 року.

Розкажіть про спільноту св. Егідія у Львові: діяльність, цілі, завдання, здобутки.

Іванна: Спільнота св. Егідія зародилася у Львові 10 років тому. На початках це була маленька група однодумців, які починали свій шлях з відвідування стареньких на Майорівці. Й тепер це служіння продовжується. Власне, у Львові є два типи служіння – це служіння для людей похилого віку та для бідних на вулиці. Служіння для нас означає відвідувати цих людей. Сьогодні є одна групка старших, яка їздить на Майорівку і відвідує стареньких щонеділі, також інша групка, переважно молоді студенти, з якими ми роздаємо їжу для безпритульних. Роздавати їжу – це не просто прийти і дати йому цю їжу, це набагато глибший зв’язок – ми називаємо і вважаємо їх друзями, йдемо до них з радістю, з любов’ю. Несемо їм ту дружбу, яку вони потребують. Ці люди дуже часто не мають повноцінного спілкування, бо ми знаємо, як ставляться до безпритульних людей. Їх інколи навіть не вважають за людей, на них можуть накричати, їх можуть обізвати. Їх вважають небезпечними, бо вони можуть щось вкрасти, погано пахнуть або ж можуть чимось заразити. Наше ж ставлення до них – найперше бачити в них людину, людину як образ Божий.

Спільнота також має свої засади. У нас є молитва перед тим, як ми роздаємо їжу безпритульним. Ми збираємося в церкві і молимося перед образом Лику Господнього. Іншою засадою є слухання Слова Божого.

Одним з найвищих моментів нашого служіння є Різдво, яке ми святкуємо не лише з нашими сім’ями, але й з друзями вулиці. Щороку спільнота св. Егідія у кожній країні (а це понад 70 країн) організовує різдвяний обід. Ми накриваємо столи власними силами – збираємо кошти, продукти, просимо допомоги в друзів і родичів. Адже бідні є тим Ісусом, який народжується в тій бідній стаєнці. І якраз сьомого січня ми ставимо в центр наших бідних, ми об’єднуємося навколо них. І це те саме, що й об’єднатися навколо Ісуса, що народився.

Ви сказали, що однією з ключових засад спільноти є все ж сповіщення Слова Господнього та молитва. Але чому ж так складається, що найбільше про Вас знають, як про доброчинців «матеріальних» і менше,  як про доброчинців «духовних»?

Ярина: Я б хотіла навести приклад з Біблії, де Христос у Нагірній проповіді сказав, що кому дадуть притулок, то це дадуть Йому притулок; того, кого нагодували, то це Його нагодували. Йдеться якраз про те, щоб нагодувати бідних, які насправді є серцем Церкви.  Ісус поставив їх у центр всього євангельського вчення. Тому наше роздавання їжі бідним – це сповіщення Євангелія. Це не стільки матеріальна сторона, скільки дуже глибокий духовний смисл. Даючи їм їжу, ми виконуємо заповідь Ісуса Христа.

На першому місці життя спільноти все ж таки є молитва. Молитва – це той фундамент, на якому будується вся наша спільнота, який з’єднує нашу роботу, служіння. Без молитви ми б розпорошилися, а наше служіння не мало б того змісту, який має. Молитовні практики є дуже важливими – ми молимося за бідних, і раз в місяць маємо спільну молитву з потребуючими в храмі.

Найчастіше Ви працюєте з безпритульними людьми. Як Вам вдається щотижня приходити до знедолених людей, слухати складні, часто, навіть, трагічні історії їхнього життя? Що допомагає не зневіритися і приходити наступного разу?

Іванна: Якраз в цьому разі дуже допомагає те, що ми слухаємо Євангеліє, і також те, що ми молимося. Так, це не легко вислуховувати людські проблеми, людські життєві історії. Коли вони нам їх розказують зі сльозами на очах, то й мені хочеться плакати з ними, але коли розказують приємні історії, то я теж тішуся з ними. Ми всі люди, тому й співчуваємо.

Як сприймають Вас люди вулиці? Чи вважають Вас людьми доброї волі, своїми друзями, чи, можливо, не можуть розуміти як таких, які повністю можуть перейнятися  їхнім становищем?

Ярина: Вони сприймають нас як друзів. Я б не виокремлювала бідних як якусь окрему соціальну категорію, яка дуже чимось відрізняється від тих людей, у яких є робота, успішна кар’єра, сім’я і затишний дім. Їхня історія життя – це історія багатьох людей. У попередньому досвіді кожен з них мав різні життєві ситуації – в когось була сім’я, в когось була робота, в когось був успішний бізнес. Є наші друзі, в яких за плечима вища освіта і закінчені виші. В однієї з наших товаришок, яка приходить за канапками, батько був викладачем у Віденському університеті, він знав кілька мов та й загалом вони були з доволі заможної та знатної родини. Але за радянської влади в них все відібрали. Їм дали маленьку «хрущовку», згодом батьки померли, а в неї життя не склалося. Тому, спілкуватися з цими людьми, цікавитися, перейматися ними – це відкриває нам очі на те, що вони не є соціальною групою «бідні». Вони є львів’янами, як і ми, але з такими складними життєвими умовами.

Як вважаєте, чому найактивнішою в такому служінні є молодь – люди здебільшого такі, що не працюють та без стабільних прибутків? Вони ж самі не мають особливо чим ділитися. А ті, хто міг би направду багатьох «поставити на ноги», приходять у подібні спільноти набагато рідше?

Ярина: Є дуже великий ентузіазм і багато енергії в молоді. Коли ти молодий, тобі здається, що ти можеш змінити світ. А коли вже стаєш старшим, то розумієш, що світ не змінив, тому більше замикаєшся на особистому житті, роботі, сім’ї. Однак, це також є трохи міф про активність лише молоді. Адже ми – ті, які прийшли в спільноту ще 10 років тому, вже давно не є студентами. Однак ми й надалі продовжуємо мріяти про краще місто, про гуманніших людей та кращу долю тих, хто сьогодні жебракує на вулиці.

А студенти такі активні, тому що вони сприймають світ трошки відкритіше, наївніше та щиріше, ніж уже старші люди. Тому вони загоряються цим вогником. Приклад життя в спільності залишається з ними на все життя. Хоч вони перестають бути студентами, але вони не перестають роздавати їжу, приходити та жити євангельськими вартостями.

Іванна: Ми ще також намагаємося розповсюджувати культуру доброзичливості та безкорисливості. І в цьому контексті ми організовуємо паломництво «За світ без насилля» до  Освенцима (Польща) зі Львова, Києва, та Івано-Франківська. Там ми спілкуємося з молоддю Східної та Західної Європи про те, що сталося під час Другої світової війни на тому місці. І коли молодь повертається звідти, вона є зовсім іншою – вона розуміє те, що сталося і не хоче повторення цього.

Ми підтримуємо дуже тісний контакт зі спільнотами з Івано-Франківська, з Києва, а також із нашою спільнотою-матір’ю в Римі. У багатьох країнах, де тривають війни, де є конфлікти між християнами і мусульманами, там також є наші спільноти. І на духовному рівні ми постійно їх підтримуємо. Ми молимося за Пакистан, де дуже складна ситуація. Особливу підтримку має від нас Сальвадор, оскільки там також існує наша спільнота.

Дивлячись на них, ми стаємо також сильнішими. Бо у нас тут немає такого насильства, загалом ситуація є стабільнішою, але цей контакт між нами допомагає ставати стійкішими.

А де можуть Вас знайти ті, які надумають долучитися до спільноти або в різний спосіб допомогти бідним і тим, хто в потребі?

Усіх, хто хоче приєднатися до спільноти св. Егідія, до нашої молитви, ми запрошуємо щочетверга о 17.00 в бібліотеку храму св. Андрія, яка знаходиться в дворику праворуч від храму. Молитва відбувається о 17.30 в храмі. Запрошуємо всіх, хто б хотів молитися з бідними.

 

Розмовляла Юля Гнатів

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Домашня Церква

Цінувати. Навчитися цінувати все, що маю. Зберігати внутрішню чистоту і вмиротвореність. Бути в рівн...
dalibor
«Разом із Пеггі Блу ми довго читали «Медичний словник». Це її улюблена книжка. Вона захоплюється хворобами і запитує себе, які...
dalibor
«…Архетип незрячого вказує на втрату самоусвідомлення, западання в сон, відчуття небуття, перетворення в ніщо. Існувати – значить бути видимим.»Джон Галл...
З кожним роком у Львові збільшується кількість сакральних споруд. Сучасні архітектори послуговуються...
Ден пішов добровольцем до Національної гвардії у перших рядах.  Новини про нього ми дізнаємось від його молодшої сестри, яка періодично...
Не так давно «Духовність» проводила інтернет-опитування щодо формату викладання християнської етики в школах. Тема актуальна і цікава, тож в мене...
Англійський письменник Вільям Коллінз колись сказав: "У житті кожної людини, напевно, знайдуться хви...
В наш час дуже часто звучить питання із знаками оклику – в чому моє покликання, як знайти його, ві...
   Очень тяжело говорить о мире во время войны. Еще тяжелее говорить о нем в памятные дни, которые м...
dalibor
«Маловіре! Чого ти засумнівався?», - звернувся Ісус до Петра, коли той, злякавшись сильного вітру, почав потопати. Такий брак певності може...