«Просто у кожного є свій час, коли він опиняється на Плутоні…». Ці слова режисера Сашка Брами пронизали мене настільки, що відчула потребу поділитися з Вами враженнями від вистави «Осінь на Плутоні», цією онтологічною експедицією в старість як таку. Вистава створює середовище, в якому людина зможе відчути і зрозуміти, чим особисто для неї є час і старість, змушує її поглянути своїм страхам в обличчя і, можливо, навіть приборкати їх. Концепція/драматургія/постанова: Сашко Брама спільно з Андре Ерленом (Німеччина) та Марією Бакало.

Плутон – найвіддаленіша планета Сонячної системи. Як і в Сонячній системі, в соціальному просторі також є малодосліджені закутки. І геріатричні пансіонати належать до такої маловідомої для нас реальності. Осінь – пора, що асоціюється із згасанням життя та збором урожаю. У цьому випадку урожаєм є життєвий досвід людей. Виправдовуючи свою назву, вистава відтворила на сцені поверхню Плутона – той холодний і темний простір, у якому ми всі рано чи пізно опинимось, але який складно уявити заочно.

«Саме поняття Плутону в цій роботі для нас є символічним, метафоричним. Це місце віддалене, холодне, це там, де ти відчуваєш самотність. Може бути і «внутрішній Плутон» – це певне відчуття, що ти у світі один, що ти далеко, що переживаєш важкий період свого життя. Йдеться не лише про старших людей, такі стани може переживати й молода людина. Просто у кожного є свій час, коли він опиняється на Плутоні. Я досліджував питання Плутона, і цікаво, що в східній міфології Плутон – це зірка смерті. Плутон – це також обитель певних страхів, наша підсвідомість, де живе витіснений больовий досвід, різні травми» – розповідає керівник проекту, режисер Сашко Брама.

«Осінь на Плутоні» – це погляд на буття та цінності через призму людини, яка капітулювала перед часом і опинилася в полоні власної пам’яті та власного болю, людини, яка ще не «померла», але й не «живе». Психологічні та екзистенційні проблеми старості містяться на задньому фоні суспільного дискурсу – ці голоси тиші під впливом повсякденної рутини та масової культури витісняються в підсвідомість. Опрацьовуючи їх, автори вистави впродовж року перебували в тісній взаємодії з мешканцями геріатричного пансіонату, і цей досвід був трансформований у художнє висловлення, наскрізною ниткою якого є сум вічної душі за досконалим світом.

Розпитую Сашка, як така «немолодіжна» тема торкнула молодих митців? Ну ж бо цікаво, чому пошуки себе – через старість і самотність? «Усе почалося з того, що я випадково потрапив у будинок престарілих, допомагав своїм друзям-волонтерам носити ящики. Те, що я там побачив, мене вразило. Коли митця щось вражає в реальному житті, сильно резонує в тобі, це сигнал, що це тема, над якою потрібно попрацювати. Через якийсь час прийняв рішення попрацювати з темою старості. Я для себе це окреслив темою «Людина і час». Ми ходили в пансіонат протягом року, багато часу провели в розмовах з цими людьми. І це був для нас непересічний досвід, глибокі переживання, певна еволюція в сприйнятті теми. Коли спілкуєшся зі старшою людиною, бачиш себе в майбутньому, чітко усвідомлюєш, що твоє життя, твій час так само закінчиться. Хочеш чи не хочеш, приходиш до важливих роздумів про цінності.

Тема старості і смерті трохи табуйована, неприємна, але дуже корисна для суспільства, бо провокує жити не теперішнім днем, виводить на глибокі роздуми про своє життя» – пояснює автор театральної постанови.

«Осінь на Плутоні» є експериментальним міждисциплінарним проектом, що, крім складної теми, містить безліч мистецьких практик: документалістика, перформанс, аудіодизайн, медіамистецтво, ляльковий театр та ще багато іншого. Вистава створена на перетині документального та лялькового театру, танцювально-перформативних практик та просторового аудіодизайну.

Прем’єра відбулася 22 січня 2017 року у Львівському академічному драматичному театрі імені Лесі Українки. Потім проект перейшов у репертуар Львівського академічного театру імені Леся Курбаса. Була серія виступів за кордоном на різних європейських театральних фестивалях. Ці виступи продовжуються зараз, і один з напрямів – це поїздки селами і маленькими містечками. Такі регіональні гастролі почалися з минулого року.

Цікаво, що в межах проекту «Осінь на Плутоні» у Львівському геріатричному пансіонаті почала діяти арт-терапевтична кімната для літніх людей. «Ми взяли історії мешканців пансіонату, але щоби щось віддати взамін, започаткували арт-терапевтичну кімнату у будинку престарілих, де на регулярній основі протягом трьох років відбувалися заняття» – розповідає Сашко Брама.

«Осінь на Плутоні» – це документальна вистава на основі бесід з мешканцями геріатричного пансіонату. Історії покинутих стареньких транслюються з динаміків, які вмонтовані в реалістичні ляльки-маріонетки у людський зріст, обладнані спеціальною звуковою системою, що дає змогу лялькам говорити справжніми голосами зі записаних інтерв’ю. Тому у постановці збережені важливі моменти їхньої автентичності – голоси, інтонації, наративи.

«Так сталося, що я потрапив в цю лікарню. Зрештою, не потрапив, то син мене... викинув з хати... і сюди дав».

«Я признаюся, що то є мій гріх – я не маю дітей. Якби я мала дітей... Але в мене були проблеми зі зором. І лікар казав, що при пологах мені судини в очах потріскають – і я буду сліпа... Ліпше було бути сліпою, але мати діти…».

«Час не вернеться. Літа пропадають…».

Когось віддав син, хтось не мав дітей… Байдуже – сьогодні всі вони перебувають у цій гнітливій атмосфері, де час безконечний, час до кінця. Тільки що ти робитимеш зі своєю вічністю?.. Старечі погляди, безпорадні схлипування переміщають глядачів в інший вимір, який, на жаль, не надуманий, а реальний, ба неминучий. Ця театральна постанова – це зустріч людини з часом, з об’єктивною реальністю.

Заохочую до перегляду вистави, бо вкінці є пісня космонавта, від якої всі щасливі. «Я щасливий з того, що можу дати щастя іншим людям…». Відчинімо двері терплячості, щоб колись наші діти не зачинили їх за нами. Бо, як казав А. Макаренко: «Наші діти – це наша старість. Правильне виховання – це наша щаслива старість, погане виховання – це наше майбутнє горе, сльози, вина перед іншими людьми, перед усією країною». Ніхто не хоче зустріти свою осінь на Плутоні, тому нам так щемко, соромно. Але ще маємо час зупинитись і прислухатись, осмислити, прийняти. Перегляд вистави є приводом визначально подумати про власне життя і людські цінності.

Марта Більська

Фото: Артем Галкін

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Домашня Церква

dalibor
Дух свідчитиме… Як відомо, в грецькій мові поняття «мученик» передається словом «свідок», таким чин... Безперечно, власні зусилля для самоконтролю важл...
Цінувати. Навчитися цінувати все, що маю. Зберігати внутрішню чистоту і вмиротвореність. Бути в рівн...
dalibor
«Разом із Пеггі Блу ми довго читали «Медичний словник». Це її улюблена книжка. Вона захоплюється хворобами і запитує себе, які...
dalibor
«…Архетип незрячого вказує на втрату самоусвідомлення, западання в сон, відчуття небуття, перетворення в ніщо. Існувати – значить бути видимим.»Джон Галл...
З кожним роком у Львові збільшується кількість сакральних споруд. Сучасні архітектори послуговуються...
Ден пішов добровольцем до Національної гвардії у перших рядах.  Новини про нього ми дізнаємось від його молодшої сестри, яка періодично...
Не так давно «Духовність» проводила інтернет-опитування щодо формату викладання християнської етики в школах. Тема актуальна і цікава, тож в мене...
Англійський письменник Вільям Коллінз колись сказав: "У житті кожної людини, напевно, знайдуться хви...
В наш час дуже часто звучить питання із знаками оклику – в чому моє покликання, як знайти його, ві...
   Очень тяжело говорить о мире во время войны. Еще тяжелее говорить о нем в памятные дни, которые м...
dalibor
«Маловіре! Чого ти засумнівався?», - звернувся Ісус до Петра, коли той, злякавшись сильного вітру, почав потопати. Такий брак певності може...