«Якщо подивитись на досвід українського народу, якщо почитати його історію, історію цього університету стає зрозуміло, що для остраху, непевності, боязні і трепету у нашому досвіді є чимало причин. Коли Богом дані якості людського буття заперечуються раз за разом, коли в системний спосіб те, що зцілює страх – спілкування у довірі, – постійно роз’їдається, не дивно, що наша здатність боятись є високою, – такі слова висловив ректор Українського Католицького Університету о. д-р Борис Гудзяк під час лекції у Львівському університеті імені Івана Франка в межах проекту «Університетські діалоги». Отець ректор у виступі ставить запитання, яку ціну ми згідні заплатити за зміни і яка природа нашого страху? Подаємо дещо скорочену лекцію о. д-ра Бориса Гудзяка.

 

Страх, породжений минулим

В останньому році до нас повернувся страх у спосіб, який можна було відчути на різному рівні. Працівники нашого Університету отримували дзвінки від СБУ, але боялися про це говорити. Студенти між собою почали обговорювати, чи варто писати коментарі на блогах, бо можливо довідаються, що я пишу, ким є, хто батьки? І, наприклад, батьків звільнять з роботи? Або страх батьків, прикладом цього була розмова з одним батьком, який прийшов у мій кабінет з донечкою, і поставив запитання: «Отче, чи правда, що від університету віднімуть акредитацію? Що моя дитина не буде мати державної, визнаної освіти?»

Скільки осіб, скільки матерів, батьків, скільки родин з одної чи іншої причини, у Львові, в країні, у всьому світі лягають до відпочинку і не може заснути, бо у голові кишать думки, у серці пульсують питання, і острах не дає забути проблем пройденого дня?

Страх може бути дуже різний. Богу дякувати, ми в Україні належимо до  багатшої половини людства. Більшість нас і наших співвітчизників мають що їсти, на відміну від багатьох у світі, ми маємо що пити (маю на увазі не п’янкі напої, а просту чисту воду). Можливо, у ній мінеральні осади, можливо плаває трохи ржі, але вона є і до пиття, і до купелі. Велика частина глобальних співвітчизників, громадян цієї землі цього не мають. Чи це від теренів під Сахарою, чи це на індійських вулицях, чи багатьох інших місцевостях,  велика частина людства позбавлена базових засобів спокійного існування.

На протилежному полюсі ми бачимо, як багато заможних людей, людей, які у матеріальному вимірі мають все, що хочуть, і більше ніж хочуть, яких матеріальні статки є вже не задоволенням, захопленням, а ярмом. Недавні соціологічні дослідження показують, що відчуття щастя є властиво нижчим у багатьох країнах, де є матеріальний добробут. Скільки є нещасливих, тих, які мають, здавалось би все, в житті доходять до розпачу, не можуть нести тягар свого буття, тому самі ставлять крапку у власному житті. Матеріальні статки, перевантаження, різні стреми можуть бути джерелом і причиною нашого неспокою, страху, бентеження і розгублення.

Причин психологічних турбот, які є надто видимими, може бути дуже багато. Великим даром є почуття певності від батьків, спокійне дитинство, гармонійна молодість, без травм, без ударів, які лишають глибокі тріщини у нашій психіці. Але життя буває різним. І багато з нас несе у душі страх, який є породжений десь далеко, у минулому, в якихось інцидентах, чи родинних чи якихось суспільних синдромах.

Є духовний страх. Сьогодні з розвитком психологічної проникливості наша антропологія втрачає  часто не лишає місце на питання  духу. Як його намацати, як його дефілювати? Те, що в художній спосіб у Книзі Буття називається Божим подихом у єстві кожної людини. І там у нас є трепет, життя і питання, підйоми й упадки. І десь з тої глибини пульсують запитання: хто я? куди йду? який мій початок і моя ціль? чим завершиться ця епопея паломництва? На рівні душі, в самому ядрі нашого буття панує потенціал непевності та страху.

Пережиття страху може бути індивідуальним. Часом ми бачимо товариства, середовища, де панує страх. У суспільстві може бути страх. Ми можемо боятись за своє національне буття. Якщо подивитись на досвід українського народу, якщо почитати його історію, історію цього університету стає зрозуміло, що для остраху, непевності, боязні і трепету у нашому досвіді є чимало причин. Коли Богом дані якості людського буття заперечуються раз за разом, коли в системний спосіб те, що зцілює страх – спілкування у довірі, – постійно роз’їдається, не дивно, що наша здатність боятись є високою. Цей страх на ризик, на відкритість. Це голос з минулого каже: «Вважай, ти пам’ятаєш, що було? Ти чув, які наслідки?», і раз за разом ми відступаємо, дивимось, як інші відступають. Оглянувшись, розуміємо, що залишились у лаві самі. Природний процес, природні реакції, об’єктивні причини.

Климентій Шептицький:

від траєкторії «вгору » до траєкторії «вниз»

Десь у цьому страху починає захитуватись наше почуття і пережиття гідності. Властиво, як ми переживаємо гідність, як її змірюємо, які її паралелі, який її смак і мелодія? Парадоксально, гідність розвивається у глибині, з нею ми зустрічаємось. Для мене один з найбільших прикладів людської гідності – це є особа яка не сказала багато, мовчанка та витримка якої записана лише на стінах Володимирської тюрми. Це архімандрит Климентій Шептицький, брат митрополита Андрея. Аристократ з роду, який всередині четвертої декади свого життя почав віддавати, відпускати те, що більшість людей протягом всього життя стараються набути. Це була людина зі смаком. Людина, яка була знана за дуже порядні мешти. Хтось міг сказати старою довоєнною мовою «такий трошки лярвус». Але мужній чоловік, стрімкого росту, добре освічений, прекрасний економіст, правник, посол до парламенту. Дуже бажаний жених! Крок за кроком, починає відпускати свої маєтки, свої мешти, свій статус, посади, і стає монахом-студитом. Він поділяє монаший подвиг з простими сільськими хлопцями. Завдяки своїм спосібностям він скоро стає архімандритом. І за власним бажанням бути близько зі співбратами він,  архімандрит, чистив туалети. А прохожому від Яхторова до Унева, який був босий, віддав і те монаше взуття, що мав. Климентій рухався по цій дорозі життєвій, яка властиво у нашій уяві є траєкторією «вгору»: здобування, маєтки, потім визнання, пошана. Та цю траєкторію він перемінює і спускається увесь час вниз. Приходять жорстокі часи, Климентія ув’язнюють, він сидить у камері-одиночці. Але зі свідчень, знаємо, що ця людина зберігала спокій душі, радість у напівголоді, ізоляції, зі всякими ознаками, що чигає смерть.

Анатомія нашого страху – всередині нас

Як нам дивитись на питання своєї гідності? На що нам вказує приклад Климентія Шептицького? Річ не в тім, що мав і віддав Климентій, а у внутрішньому потенціалі. Якщо ми подивимось на анатомію нашого страху, як він відкушує шмат за шматом нашу гідність, ми побачимо, що цей процес відбувається всередині нас. Якщо я не можу контролювати те, що відбувається в залі Верховної Ради, якщо не в моїх руках важелі фінансових потоків, мій вплив на історію нульовий, я все ж таки маю нагоду бути протагоністом у процесах, які відбуваються у моєму серці, думках, у душі.

Чи можемо внутрішній простір думок, почуттів, душевного стану скеровувати у напрямку миру, спокою, життєдайності й гідності? Блаженніший Любомир саме тому є такий для нас авторитетний, тому що ці дисципліни у його житті  високо розвинуті. Він залишається авторитетом, може навіть пророком, але він не тримається влади, титулу. Чи не тримаємось ми у своєму житті, того, що нам не потрібно, що нам, властиво, шкодить?

Є проста, хоча нелегка відповідь, як позбутися корупції – не давай!

Перший Президент України у час всенародного, можливо всенаціонального розчарування, розходження очікувань казав: «Ми маємо, те, що маємо». Але чи справді, це є пасивним процесом, безвихідною ситуацією, пасивністю, коли є можливість руху, дії? Мені здається, ми маємо те, що маємо, не просто так. Ми маємо те, чого ми тримаємось і що боїмось відпустити.

Чи ми справді є уповні невільниками цих корупційних систем, цих гріховних матриць? Чи ми робимо свідомі або підсвідомі рішення, щоб у них залишатися? Є проста, хоча нелегка відповідь, як позбутися корупції – не давай! Якби наш народ сказав: «Я відпускаю цей безплідний стан справ, який не винаходив, і йду вперед, не даватиму хабарі», ми б побачили, що наш страх меншатиме, гідність зростатиме. Нам не подобається, що маємо. Та страх наш такий, що ми боїмося, що зміни будуть ще гірші, тому мовчимо.  Якби академічна спільнота Львова, а це 150 тисяч студентів, десятки тисяч викладачів та їхні близькі, вирішили б разом відпустити страх і повернутися до гідності – ми б потрясли це місто, ми б внесли неймовірну динаміку. Але цей сценарій можливий лише за одних обставин, коли ми усі разом і кожен зокрема, готові заплатити ціну своєї гідності. А гідність наша – це найцінніший скарб на світі. Тому кошт для її збереження немалий, ми мусимо бути готові йти на жертви, інакше не буває. Ми мусимо зрозуміти, що траєкторія, вільно вибрана донизу, траєкторія служіння, траєкторія ділення, траєкторія солідарності, має невід’ємні аспекти, бо від нас відходять деякі цінності, але коли вона вибрана свобідно, коли ми вільно нею йдемо, то збагачуємося у несумірний спосіб.

Для зміни траєкторії життя потрібна солідарність ближніх

Якщо кожен подивиться на себе у дзеркало і скаже: «Як жити з цими питаннями страху і гідності, як бути з питанням її ціни? Чи в мене вистачить коштів на цю покупку? Для цього нам треба на мить зупинитися і поговорити із собою. Не сумніваюся, що в цій розмові із собою відповісти буде нелегко: ви ж будете самі. Щоб бути здатними змінити траєкторію нашого життя, що дасть змогу зберегти нашу гідність, нам потрібна солідарність наших ближніх. Коли ми побачимо, що друг, колега, сусід, сусідка, робить зі мною цей крок – ми стаємо сильнішими.

Ми стільки разів переживали цю силу солідарності, тож знаємо, які неймовірні речі відбуваються, коли люди ідуть разом, і як кане в забуття страх і зросте гідність. І наш страх, і наше прагнення гідності, і наша дорога на самоті чи в солідарності – усе це оповите таїнством. Годі запрограмувати той прорив, годі зорганізувати цей спільний рух.  Важливо в серці, в душі, в розумі і думці плекати надію, плекати внутрішній простір вільний від лукавих нашіптувань – «ти не така, ти народився не в тій країні, в тебе не ті статки, не ті батьки, не ті таланти». Скільки цих лукавих голосів звучить, ззовні вони намагаються запанувати над нашим внутрішнім життям?

Але нам дано відмежовуватися, ми маємо психічну оболонку, таїнство власної душі, де кожного з нас доторкає Господь і каже: «Ти мій возлюблений син, моя донька возлюблена, яку я уподобив. Ти гідний, не бійся. Мир тобі. Дій». Дій з якістю душі, з тональністю думки і зі спокоєм у твоїх почуттях. У цьому полягає наша академічна свобода, тому що вона у своїй суті не відрізняється від правдивої свободи кожної людини, у цьому наші глибинні прагнення, у цьому суть нашого паломництва. Кожному з нас дано дивитись у вічі свого страху – називати його на ім’я, вказати йому місце, йому належне. Плекайте свою гідність. Через інститут вищої освіти, в якому багато з нас має нагоду прожити кілька років чи десятиліть, можемо допомогти нашому місту, нашому суспільству, нашій країні і, можливо, світові переходити вільно і радісно, з жертвою, але з почуттям великого збагачення від страху до гідності.

Підготувала Олеся Барчук за матеріалами  лекції «Страх, ціна гідності і майбутнє української вищої освіти»

Лекція прочитана 10 лютого у Львівському національному університеті імені Івана Франка у межах проекту «Університетські діалоги».

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Домашня Церква

dalibor
Дух свідчитиме… Як відомо, в грецькій мові поняття «мученик» передається словом «свідок», таким чин... Безперечно, власні зусилля для самоконтролю важл...
Цінувати. Навчитися цінувати все, що маю. Зберігати внутрішню чистоту і вмиротвореність. Бути в рівн...
dalibor
«Разом із Пеггі Блу ми довго читали «Медичний словник». Це її улюблена книжка. Вона захоплюється хворобами і запитує себе, які...
dalibor
«…Архетип незрячого вказує на втрату самоусвідомлення, западання в сон, відчуття небуття, перетворення в ніщо. Існувати – значить бути видимим.»Джон Галл...
З кожним роком у Львові збільшується кількість сакральних споруд. Сучасні архітектори послуговуються...
Ден пішов добровольцем до Національної гвардії у перших рядах.  Новини про нього ми дізнаємось від його молодшої сестри, яка періодично...
Не так давно «Духовність» проводила інтернет-опитування щодо формату викладання християнської етики в школах. Тема актуальна і цікава, тож в мене...
Англійський письменник Вільям Коллінз колись сказав: "У житті кожної людини, напевно, знайдуться хви...
В наш час дуже часто звучить питання із знаками оклику – в чому моє покликання, як знайти його, ві...
   Очень тяжело говорить о мире во время войны. Еще тяжелее говорить о нем в памятные дни, которые м...
dalibor
«Маловіре! Чого ти засумнівався?», - звернувся Ісус до Петра, коли той, злякавшись сильного вітру, почав потопати. Такий брак певності може...