Я ніколи не мала досвіду спілкування з героями. Мабуть, тому, що героїв ми починаємо бачити на відстані часу. Хоча завжди була переконана, що чимало франків, бандер, наполеонів щоденно проходить повз мене. Зустріч з цим хлопцем перевернула моє життя, дозволила переосмислити цінності й запевнитися в тому, що майбутнє таки світле. Цю внутрішню силу й енергію мені передав ніхто інший, як 16-річний Дмитро Голубничий, герой Майдану.

«Дмитрику, а ти зовсім не виглядаєш на свої шістнадцять», - додала я при знайомстві. «Знаю, - відповів Дмитро, - суспільні умови призводять до пришвидшеного розвитку». І справді, пришвидшеного, бо поряд з цим хлопцем я почувала себе зовсім дитиною. Він бачив смерть, ходив по крові, втрачав побратимів, що ще секунду тому стояли поруч… Не кожен у ХХІ столітті має такий досвід. Йому ж судилося таке пережити, ще недосягнувши повноліття.

Ще вчора його знали тільки рідні й друзі, а сьогодні його обличчя знайоме майже 200 тисячам, які переглянули відео, зняте батьком на передовій. На вигляд звичайний симпатичний хлопець, з розумними очима. Та ось тільки ніхто раніше при розмові зі мною не вдивлявся так пильно в очі, як він. Слухає Баха, Моцарта, Шуберта, Шопена, Лисенка, український рок… Та ось тільки ніхто раніше не рекомендував мені заспокоюватись прелюдіями Рахманінова. До того ж, Дмитрик – бандурист. Захоплюється Шевченком, Бандерою, Франком, Лесею Українкою, Театром корифеїв… Та не просто захоплюється, а й аналізує їхнє значення для сьогодення, прочитує їхні заповіти для нас.

За чашкою гарячого шоколаду Дмитро поділився зі мною своїм досвідом Майдану. Вперше хлопець поїхав туди 22 січня, провів там 10 днів. Дмитрик вибрався до Києва сам, його підвіз чоловік, якого хлопець попередньо знайшов через інтернет. Їхав спеціально тоді, коли починались силові протистояння. Бо в мирний час він мав багато справ, мусів вчитися. «Тоді я не бачив смертей, але все одно було трохи страшно. Робив, що міг: каміння носив, дрова, дивився за бочкою, щоб вогонь не погас, засипав сніг у мішки, щоб носити на барикади, стояв на барикадах. Спочатку чотири дні жив у КМДА, а потім в Українському домі», - розповідає Дмитро.

А друга поїздка ознаменувалася спогадами на все життя. Поїхав туди хлопець 19 лютого, вже з татом. Батько мав дивитися за сином. «Я змирився з думкою, що не повернуся, тому мені було байдуже. Я розумів, що загину або через хвилину, або за півгодини. Я знав, що помру. Коли ти стоїш за державу, ти не боїшся померти. За правду померти не боязко й не шкода. В той момент я був у шоковому стані. Коли приїхав додому, переді мною поставали картини з тих днів, уява нагнітала. Було тяжко… Я пішов до психолога, але він мені так і не допоміг. Друг порадив піти на могилу до Вербицького, свічку поставити. Я так і зробив. Посидів біля могили, подумав. Після того стало легше. Просто змирився з тим, що бачив», - у глибокій задумі згадує свої почуття Дмитрик.

«Чим більше я думаю про те, що там бачив, тим більше мені здається, що це все було спеціально заплановано. Нас кинули на Інститутській: не було жодного сотника, жодного представника Правого сектора. Там були тільки звичайні люди. Якийсь хлопець крикнув: «Вони ззаду», - на відео це можна почути. Я зрозумів, хто це «вони» - то був снайпер, якого впіймали того дня. Якби він не сказав, нас би всіх перестріляли. Чим більше я про це думаю, тим більше розумію, наскільки це було безглуздо. Бо ми просто були гарматним м’ясом. Ми підпалили шини, і під димом нам вдалося втекти. Так нам пощастило. Ця думка дуже гнітюча. Якщо наша держава дійсно зміниться – все це не було даремно».

Друзів у хлопця нема багато. Справжнім вважає лише одного – там під барикадами Дмитро зустрів свого найкращого друга. Йому вісімнадцять, він з Києва. Познайомилися вони на Майдані ще першого разу. І потім зустрілися, йшли на Інститутську разом.

«Майдан – це маленька країна в країні. Ти не бачиш свободи, але відчуваєш її. Там ти робиш те, що хочеш. І поряд з цим відчуваєш чимало обов’язків, допомагаєш людям. На Майдані не можна було допускати жодного розпачу. Якщо люди панікують – вони відходять назад. Всі мали бути максимально зібраними і робити все, що від них залежало. В такій ситуації ми не мали права на слабкість», - так зовсім по-дорослому мислить цей хлопець.

… Але ж йому всього шістнадцять. «На передовій не було таких, як я. Але страху в мене не було, бо я знав, за що борюся – за вільну Україну, за людей, які мають достойно жити. Я розумію, що замалий те все бачити, але за покликом серця таки поїхав. Коли повертався до щоденного життя, тяжко було змиритися з побаченим, важко адаптуватися. Потім я зрозумів, що якщо буду далі жити гідно, робити добро, то тим зможу віддячити людям, які за мене померли. Ця думка мене заспокоює. Бо я розумію, що в такому випадку їхня смерть не була даремною».

Як казав Данте, байдужість – то найбільший гріх. Але Дмитрик простив байдужим. «Нехай ті люди, які могли поїхати, та не зробили цього, вважають, що вони там були. Бо ми всі, хто там були, стояли і за них також», - запевняє Дмитрик.

Я говорила про безглуздість, про те, що не можу змиритися з тою кількістю жертв Майдану. «Ви бачили колись революцію без крові? - запитав він мене. – Нам потрібні були жертви, щоб привернути увагу світової спільноти. Колись я дітям зможу сказати, що не сидів вдома і не дивився телевізор. Я йшов за них воювати. Мені не буде соромно».

Тепер моє питання: чи кожен з нас, дорослих, зможе так сказати своїм дітям – «я йшов за вас воювати, мені не соромно»?

Блог Марти Плішило

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Домашня Церква

Наталія Ліхновська
Дух свідчитиме… Як відомо, в грецькій мові поняття «мученик» передається словом «свідок», таким чин... Безперечно, власні зусилля для самоконтролю важл...
Ніна Поліщук
Цінувати. Навчитися цінувати все, що маю. Зберігати внутрішню чистоту і вмиротвореність. Бути в рівн...
Наталія Ліхновська
«Разом із Пеггі Блу ми довго читали «Медичний словник». Це її улюблена книжка. Вона захоплюється хворобами і запитує себе, які...
Наталія Ліхновська
«…Архетип незрячого вказує на втрату самоусвідомлення, западання в сон, відчуття небуття, перетворення в ніщо. Існувати – значить бути видимим.»Джон Галл...
Мартa Гладкa
З кожним роком у Львові збільшується кількість сакральних споруд. Сучасні архітектори послуговуються...
Марія Гаврилишин
Ден пішов добровольцем до Національної гвардії у перших рядах.  Новини про нього ми дізнаємось від його молодшої сестри, яка періодично...
Олена Гриньків
Не так давно «Духовність» проводила інтернет-опитування щодо формату викладання християнської етики в школах. Тема актуальна і цікава, тож в мене...
Ліда Батіг
Англійський письменник Вільям Коллінз колись сказав: "У житті кожної людини, напевно, знайдуться хви...
Марія Голяш
В наш час дуже часто звучить питання із знаками оклику – в чому моє покликання, як знайти його, ві...
Сніжана Зелінська
   Очень тяжело говорить о мире во время войны. Еще тяжелее говорить о нем в памятные дни, которые м...
Наталія Ліхновська
«Маловіре! Чого ти засумнівався?», - звернувся Ісус до Петра, коли той, злякавшись сильного вітру, почав потопати. Такий брак певності може...