Деталі

Створено: 30 липня 2014

Ден пішов добровольцем до Національної гвардії у перших рядах.  Новини про нього ми дізнаємось від його молодшої сестри, яка періодично повідомляє  друзів: «живий,  де знаходиться не каже, довше 2 хвилин не говорить».  Молодий і успішний, він з готовністю пожертвував кар’єрою заради ідеалів. Пройшов Грушевського та Інститутську без серйозних травм, тому вирішив, що свій обов’язок перед Україною виконав не повністю.

Недавно  від нього   надійшла sms:  «Як ви всі? як там у Львові?». Я розгубилась.  Поки він воює, захищаючи державу від російських найманців, ми, його друзі, живемо як жили – працюємо, закохуємось, читаємо, витрачаємо гроші, мріємо про подорожі та  абстрагуємось від поганих новин.  Хтось збирається одружитися, хтось звільняється, хтось готується до переїзду. Недавно  святкували день народження спільного друга. Імениннику ми подарували, куплене  в складчину, Військове казначейське зобов’язання. Жартували, що з процентами прогуляємо їх наступного року разом. 

Кажуть, мама Дена повністю посивіла за кілька тижнів АТО.  Ми не знаємо точно, але всі відчуваємо якусь провину перед нею та іншими матерями чиї діти зараз на війні, поки ми тут живемо собі  далі.  

У місті все по-старому. Львів’яни повільно, але впевнено рухаються до того з чого починали в листопаді минулого року. 

Деталі

Створено: 08 березня 2014

Пропозиція написати про Тараса Шевченка стала для мене справжнім викликом, з яким я, на жаль, не справилась. Про Кобзаря написано так багато різного - від ґрунтовних наукових монографій до відвертої популістики, що для того, аби щось додати чи спростувати, треба бути справжнім спеціалістом із його біографії і творчості, яким я нажаль не є. Мої численні спроби написати про Шевченка скочувались то у наукову розвідку із сотнею посилань, то у твір, який міг би стати окрасою збірника «250 кращих творів з української літератури для учнів середньої школи».

Мої знання про Шевченка, як не соромно, довгий час обмежувались шкільною програмою, завдяки якій я вже й після отримання атестату не наважувалась прочитати «Кобзар» повністю. Не наважувалась, допоки уже в дорослому і свідомому віці переборола страх нав’язаного зовні списку літератури, щоб раз і назавжди змінити своє бачення українського пророка. За відсутності зовнішнього «стимулу» і стислих часових рамок, я змогла повністю насолодитися Шевченковою поезією і відкрити її для себе.

Деталі

Створено: 04 лютого 2014

«Я прошу вас пам’ятати, що ми боремось із злом, а не зі злими людьми»

о. Михайло Димид

За останні два місяці в Україні відбулися неймовірні зміни. Всі ми стали свідками народження у боротьбі нового українського суспільства. Того громадянського суспільства, про яке так мріяла молодь, і яке так жваво обговорювали політологи і журналісти. Люди що повстали проти брехні, несправедливості і тиранії змінилися самі і почали міняти державу. Я завжди вважала найбільшим гріхом байдужість, яка за 20 років незалежності, через численні розчарування, стала мало не національною рисою українців. Мені мало вірилось в те, що її можна побороти. Однак, за короткий період ми всі стали свідками і учасниками боротьби України з байдужістю.

Мабуть всі бачили чи чули як за один день для мітингувальників у Києві були зібрані ліки, одяг і гроші; як за кілька годин для чоловіка (Романа Сеника), постраждалого у боротьбі на вул. Грушевського, люди здали крові більше, ніж Центр переливання крові зазвичай збирає за місяць. Ми бачили як люди з обмеженими можливостями допомагали будувати барикади, як жінки збирали для мітингувальників каміння і розносили канапки, як лікарі в організованому нашвидкоруч медпункті рятували людям життя, не очікуючи нічого в замін; як священики вийшли із церкви і стояли під прицілом рушниць між ворожими таборами; як люди без чиєїсь вказівки організували прибирання Українського Дому, який опинився в центрі боротьби і зазнав пошкоджень, і вже до полудня він сяяв чистотою. Ми приходили під суди, де розглядали справи учасників Майдану, і вимагали того ж чого і на площах чи не кожного українського міста вимагали мітингувальники - справедливості.

Деталі

Створено: 03 січня 2014

„Люби свого ближнього, як самого себе" (Мт. 22:35-46) - одна із найбільш повторюваних фраз із Біблії. Як тільки нею не спекулювали. Яких тільки трактувань не придумували. Я безумовно не богослов, але бачу дуже просте і зрозуміле трактування цієї фрази. У межах сучасного суспільства любити ближнього означає   не бути до нього  байдужим. Все здавалося б просто, допоки не зустрічаєшся з проблемою лицем до лиця. 
Не так давно я спостерігала бійку в центрі міста. Наче нічого незвичайного, особливо для поціновувачів російських серіалів. Семеро хлопців били одного. Били жорстоко і натхненно, якщо можна застосувати таке слово для даної ситуації. Навколо стояли люди. Багато людей. З цілодобового клубу, що знаходиться поруч, щоб не пропустити дійства, вийшли охоронці і клієнти.